Читать «Велике плавання» онлайн - страница 5
Зінаїда Шишова
— Синьйор, — крикнув я в розпачі, — адже він ще хлопчик! І, звичайно, він вірує в святу трійцю, так само як і ми з вами.
Але хазяїн уже з гуркотом опустив вікно.
— Добре, — сказав я, зціпивши зуби, — може, ви вже не побачите ні мене, ні тарелі, але я не залишу бідолаху одного!
Насилу перетягнув я пораненого на тіньову сторону вулиці і притулив до фонтану. Я обмив йому обличчя холодною водою.
«Якщо він не опритомніє, — міркував я, — мені доведеться віднести його тіло до міської сторожі. І тоді нехай господь бог простить мені мій мимовільний гріх».
Я зрозумів, що мої справи кепські. До господаря начебто вже й неможливо було повертатися, про архіепіскопа я боявся навіть згадувати. А тут ще поранений ніяк не опритомнював.
Ридання стиснули мені горло, і раптом я відчув, що мої щоки мокрі од сліз.
Спека трохи спадала, і до фонтана почали сходитися жінки. Кожна, проходячи повз мене, вважала своїм обов'язком розпитати про те, що сталося, і мені обридло відповідати на питання.
— Який гарненький молодий панич і який блідий! — раптом заторохтіла дружина майстра Баччолі, і я здригнувся від жаху, бо думка про те, що я поранив шляхетного, стрілила мені в голову.
Я уважно приглянувся до юнака. Обличчя біле і ніжне, як у мадонни у церкві Зачаття. Вії лежали на його щоках, як тінь від пір'їни. Волосся пряме і довге; в затінку воно видавалось зовсім чорним, а на сонці у ньому миготіли золоті й фіолетові іскри.
Оглянувши його руки, я полегшено зітхнув. Вони були зашкарублі, засмаглі і геть-чисто усіяні маленькими тріщинками, у які понабивалась фарба.
Ні, це не благородний панич, надто зношене сукно у нього на камзолі і надто грубе і стоптане його взуття.
Я ще раз обмив йому обличчя і змочив губи, але він навіть не поворухнувся.
Невже мені судилося в чотирнадцять років стати вбивцею?
Я заридав ще дужче.
Тут мені здалося, що юнак зітхнув. Я прихилив його до стінки будинку біля фонтана і зараз все виразніше і виразніше чув удари його серця.
Юнак розплющив очі. Щоки мої, напевно, були ще мокрі від сліз, бо він спитав співчутливо:
— Ти плачеш? Я так боляче тебе вдарив? Намагаючись підвестись, він знову впав на каміння.
— Ти мене вдарив не дуже боляче, — відповів я, — але вдарив по руці, яку я нещодавно зламав. А я дав тобі одкоша.
І коротко я розповів йому про все: про ченця, про таріль, про мої блукання.
— Але все це ніщо, — закінчив я, — добре, що ти залишився живий. Тепер скажи мені, як тебе звати, і давай потоваришуємо. Моє ім'я — Франческо Руппі. Я сирота, родом з села Анастаджо поблизу Пізи…
Я не закінчив своєї фрази, тому що десь недалеко від мене оглушливо залящав дрізд. Мимоволі я підвів голову, шукаючи очима птаха.
Побачивши це, мій новий знайомий розсміявся.
— Не шукай дрозда, це я хотів тебе розважити, — сказав він, простягаючи мені глиняного свищика. — За допомогою ось такої штуковини я можу передражнити будь-якого співучого птаха. Цього мистецтва мене навчив мій названий батько, грек Кафар. Він же прозвав мене Орніччо. Так і ти називай мене. Орніччо — птах. Справжнє моє ім'я — Еммануель. Я сирота, як і ти, але я навіть не пам'ятаю своїх батьків. До восьми років я з Кафаром ловив птахів, ми їх навчали всіляким хитрощам і продавали багатим міщанам. То були добрі часи. Потім старий помер, і я кілька років ходив з його братом, мандрівним рознощиком. У скрутні роки ми перевалювали через гори до німців. Там люди багатші. Але нас часто лупцювали в селах, бо старий продавав гнилий товар. Мені набридло це, і я втік від нього до комедіантів. Поглянь-но…