Читать «Велике плавання» онлайн - страница 168

Але здоров'я адмірала не дозволяло йому довго подорожувати, і він вирішив замість себе послати в Іспанію Дієго Колона.

Обговоренням усіх цих справ був заклопотаний адмірал, коли Гуатукас звернувся до нього з проханням спорудити у володіннях Веєчіо форт для захисту від лютих карібів. Про це все і розповідав я Гуатукасу, йдучи з ним гірською стежкою.

Але, втішаючи юнака, я не зовсім точно передав йому розмову адмірала з братами; для того, щоб індіанець не зрозумів їх, вони розмовляли латиною.

— Divida et impera (Розділяй і владарюй), — сказав синьйор Бартоломе Колон. — Я не бачу потреби споруджувати форт для захисту індіанців від індіанців. Чи повбивають вони підданих Веєчіо, чи ті розправляться з нападниками, золото тих і тих попаде до наших рук. Щоб зберегти мир на острові, необхідно підтримувати ворожнечу між окремими індіанськими племенами.

Дорога в гори важка, і по кілька разів на день ми зупиняємося, щоб перепочити.

Як не соромно, мушу зізнатися, що я втомлююсь набагато швидше, ніж Гуатукас. І мене вражає доброта юнака, який, помітивши, що я вже ледве йду, зупиняється і, потираючи коліна, жалібно каже:

— Треба відпочити, болять ноги.

Протягом першого дня ми кілька разів зустрічали загони індіанців, які, відповівши на привітання Гуатукаса, обганяли нас і піднімались вище вузенькою стежкою.

— Звідкіля вони тут? — здивовано запитував я Гуатукаса. — Місцевість ця раніше була зовсім безлюдна.

Потім, коли такі загони почали нам траплятися дедалі частіше, я перестав дивуватися.

Всі індіанці, яких я бачив, здавались мені схожими один на одного, і тільки надвечір я з допомогою Гуатукаса навчився їх розпізнавати.

— Ці, з заплетеним волоссям, встромляють у косу перо чаплі, — каже мій супутник. — Поглянь, вони не вміють добувати червону фарбу і розмальовують обличчя лише білою і чорною. А ці прикрашають голови коронами з пір'я, і пір'я також звисає у них уздовж спини. Вони навчились цього у карібів. Це люди Каонабо.

Згадка про лютого вождя примушує мене здригнутись.

— А ті, бачиш, носять на плечах козячі шкури, вони прийшли, здалеку. Це піддані касика Катанабана.

«Що примусило їх прийти сюди?» — здивовано міркую я.

На ніч ми влаштовуємося під величезним деревом. У цій благодатній країні нема хижих звірів або небезпечного гаддя. І ми можемо спати, не розпалюючи багаття.

Я засинаю одразу ж, тільки-но заплющую очі. Розбуджує мене передсвітанкова прохолода, і, щільно закутуючись у плащ, я бачу темну постать Гуатукаса, що виділяється на тлі світліючого неба.

— Чому ти не спиш? — запитую я. — Перед нами далека дорога, чому ти не хочеш відпочити?

— Два і п'ять і один, — каже він, підраховуючи щось на пальцях. — Твій брат Орніччо навчив мене рахувати, — додає він з гордістю.

Мене смішать його слова.

— І заради цього ти не спиш, — вигукую я. — Що ж тоді буде, коли ти навчишся рахувати до ста?