Читать «Велике плавання» онлайн - страница 141

Одразу ж невеликий загін благородних синьйорів вирушив наперед, скоряючись заклику адмірала.

Перед ними яскріли на сонці скелі — тверді, небачені дотепер гірські породи — і чорний непрохідний, переплетений ліанами ліс. Чим далі, тим щільніше стояли дерева, і, пройшовши кроків двадцять п'ять, сміливці зупинилися, стурбовано озираючись назад.

Я помітив, як пересмикнулось обличчя лицаря Охеди, коли він побачив вагання своїх людей.

— Вперед, дворяни! — гукнув він. — Не озирайтесь на мужву і ремісників! Вам випадає честь першим прокласти дорогу в цих незайманих лісах, не віддавайте ж нікому цієї честі!

І, піднімаючи свого страшного двосічного меча, з криком, що нагадував гарчання лева, він кинувся вперед, захоплюючи за собою останніх.

Ми бачили, як підносились і опускались мечі, чули хрускіт гілля, що ламалось, і гупання зрубаних дерев, гуркіт вивернутого каміння, виск заліза. Минуло вже більше години, але загін, який кинувся в цю дивовижну атаку, не просунувся вперед бодай на п'ятдесят кроків.

Стрибаючи з каменя на камінь, чіпляючись за гілки і коріння, деручись по скелях, я пробрався у перші лави, де виблискував широкий меч Охеди. Капелюх упав з голови лицаря, мокре волосся прилипло до його щік. Страшні, як мотузки, жили напнулися на його руках, але він не припиняв своєї роботи.

Сонце зайшло і знову зійшло, а загін не просунувся вперед бодай на півтораста кроків. Але й по цій недовгій, прокладеній ним стежці військо могло пройти лише розтягнутою вервечкою по двоє-троє в ряд, а це потребувало багато часу.

Бачачи марність зусиль синьйорів, адмірал надвечір другого дня наказав послати у гори загін каменярів, землекопів і дроворубів.

Не знаю, чи пан хотів скористатися з місячного сяйва і прохолоди, чи мав намір приховати поразку дворян, але робітники одержали наказ працювати тільки від заходу до сходу сонця.

Прокладену ними дорогу адмірал назвав «El puerto de los hidalgos» («Прохід дворян»).

Не знаю, як це сприйняли пани дворяни, але серед нас така назва викликала жарти і глузи. Довго ще потім, звертаючись до каменяра Тархето, який відзначився, прокладаючи дорогу, ми не забували додавати до його імені слово «дон».

Важкий підйом залишився позаду.

Нарешті перед нашими очима відкрилась квітуча долина з розкиданими по ній хижами тубільців.

Поставивши хреста на вершині однієї з подоланих нами гір, пан назвав її «Санта-Серро», а долину, що відкрилася перед нами — «Вега-Реаль» («Королівська долина»).

Приваблені гуркотом і брязкотом зброї, жителі долини збирались юрбами і вітали нас, як небожителів. Коні солдатів були, як і вершники, зодягнуті в кольчуги, й індіанці вважали людину і коня за одну істоту. Треба було бачити їхній подив, коли перед ними вперше солдат зійшов з коня! їм, бідолашним, здавалося, що це одна жива істота розділилася надвоє.