Читать «Велике плавання» онлайн - страница 137

Палаючі голубі очі адмірала зазирали мені просто в душу, і, неспроможний збрехати, я прошепотів:

— Так, я чув їх, пане мій!

Яка радість! Сьогодні десятники повідомили населення колонії, що посланий на розвідку в гори Сібао лицар Охеда повернувся з добрими звістками і з цієї нагоди всі ремісники, солдати і матроси на половину дня звільняються від роботи. Опівдні в церкві буде відправлено урочисту месу, а потім ми прослухаємо з уст самого лицаря розповідь про його пригоди. Мені випала нагода побачитися з усіма моїми друзями, і я нетерпляче почав надягати на себе святкове вбрання. Але як жаль: одяг висів на мені, немов з чужого плеча, — так я схуд за час хвороби.

Сонце підбилося вже високо, і я стрімголов кидаюсь до дверей. Але хтось уже відчинив їх раніше від мене, і я налітаю на високу незграбну постать. Зіткнувшись лобами, ми відскакуємо у різні боки, і лише тут я впізнаю мого люб'язного синьйора Маріо.

— Куди ти так поспішаєш, Франческо Руппі? — каже він, тручи забите чоло.

І я мимоволі кидаюсь до нього в обійми, забуваючи про те, що я тільки напівматрос-напівслуга, а він вчена людина і адміралів секретар.

— Я приніс тобі добру звістку, — каже він. — Синьйор Охеда знайшов у горах золото. І, скориставшись з доброго настрою адмірала, я умовив пана взяти тебе з собою у похід, бо він сам збирається вирушити на розвідку… Тільки боюсь, що марно поспішив, — додав він, оглядаючи мене. — Ти такий схудлий, жовтий та кволий, що будеш лише заважати в дорозі.

— Чи не гадаєте ви, що ви товстий і рожевий? — сказав я, цілуючи його руки. — Добре, що на Ізабеллі немає дзеркал. Товстими і рум'яними тут можуть бути лише ідальго та ченці, які моляться і відпочивають, поки ми працюємо.

Те саме сказав мені сьогодні Хуан Роса. Я зіткнувся з ним при вході в церкву. І він показав мені, де стати.

— Зараз всі так обносились, що по одягу ніяк не можна відрізнити ідальго від хлібороба, — сказав він, — але якщо ти побачиш опецькувате і рожеве обличчя, то знай, що це патер або дворянин. Незважаючи на наказ адмірала, вони всі ухиляються від роботи, а ми по шістнадцять годин мокнемо у воді на будівництві дамби, а потім валяємось у лихоманці.

Правду кажучи, не ми одні валяємось у лихоманці. Побувавши у лікарні, я побачив там багато патерів, ідальго та офіцерів; хвороба косила людей, незважаючи на їхнє походження або становище, але справді попи, ченці і шляхетні пани намагаються будь-що уникнути громадських робіт, до яких зобов'язав їх адмірал.

А тим часом наказ пана, розвішаний на стінах і щоденно оголошуваний у церкві, провіщав таке:

«Я, Крістоваль Колон, головний адмірал Моря-Океану, віце-король і генерал-губернатор островів і континенту Азії та Індії, всім ідальго, попам, чиновникам, офіцерам, солдатам, матросам, ремісникам і хліборобам, що мешкають у нашій заокеанській колонії Ізабелла на острові Еспаньйола,

НАКАЗУЮ:

попри вік, стан, шляхетне походження, майнове становище та інші заслуги, зважаючи на тимчасові труднощі, що виникли через відсутність робочих рук, всім без винятку однаково виконувати громадську роботу, яка полягає у будівництві приміщень, придатних для житла, комор для зберігання хліба, укріпленні берега дамбами і греблями, а також будівництві млинів, винних льохів і таке інше і таке інше».