Читать «Слідами змови» онлайн - страница 4

— Слухай-но, Пітере! — гукнув мені батько. — Біжи, хлопче, на дорогу та повартуй, щоб хто не застукав нас зненацька. А то містер Бел трохи нервується: він вважає, що нам треба про всяк випадок виставити сторожу.

— Невже він гадає, що ми робимо наскок на шотландських ворохобників? — мовив я, наслідуючи Томів голос.

Але, направду кажучи, я не шкодував, що мені трапилася така нагода. Руки в мене вже щеміли, а до того ж валяти стіну — досить одноманітна робота і десь за півгодини вже трохи набридає.

Я подався од річки вгору. Кезікську дорогу було видно навіть уночі — вона звивалася білою ясною стрічкою і щезала лише там, де чорні купи дубів, ясенів та берез ховали її від місячного проміння. Але я не міг озирнути дорогу до самого Пенріта, бо трохи далі вона звертала за гору. Я пройшов до повороту і поглянув здовж дороги на схід. Тепер я бачив її милі на дві, доки вона здіймалася схилами гори Бленкетри, котру я й досі вважаю за кращу гору в світі. Слід мені було лишитися біля повороту — адже звідти видно було новий дім сера Філіпа; я навіть бачив, як виблискували проти місячного світла його чудові скляні вікна, хоч дім стояв не менш як за три милі. Та мені кортіло до гурту — хотілося бачити людей, чути їхні жарти, стежити, як валиться та добряча стіна, ніби мури Ієрихона.

Отож; скинувши оком на дорогу, щоб переконатися, що на ній немає ні душі — користі од такого огляду було не більше, ніж од шовкових виступців у сніговицю, — я повернувся назад.

Недарма солдати кажуть, що найнебезпечніший час — світанок. Я чув це від людей, які воювали в Ірландії, Нідерландах і в тропічних лісах іспанських колоній. В цю пору послаблюється увага вартових, сон склепляє їм очі; саме такий час і вибирає ворог, щоб завдати несподіваного удару.

Світанок наближався. Ще трохи — і місяць зайде за обрій. На сході вже зблякло ясно-синє сяйво, з лугів котився хвилями туман, і над ним маячіли тільки голови та плечі людей, що стояли довгою шерегою — за кілька кроків один від одного. А над ними вгорі гірські тумани клубочилися навколо бескидів, наче та завіса, що запинає високе ліжко.

Стіна так понижчала, що її вже не видно було за туманом. Але я побачив, як юний Дік Гадсон перескочив через неї з глузливим вигуком. Мені згадалася легенда з історії Стародавнього Риму — як Рем зневажливо перестрибнув перший низький мур щойно заснованого міста. За це Ромул убив його, і, гадаю, сер Філіп з насолодою убив би Діка Гадсона, аби побачив хлопця тієї миті. Та сера Філіпа тут не було, і він ніколи про це не дізнається…

Коли нас питатимуть, хто зруйнував стіну, ми всі казатимемо, що це, очевидячки, витівка самого нечистого. Недарма дідько зажив великої слави, нищачи те, що заважало чесним людям, мов більмо на оці!

Отож світанок наближався, а разом з ним і небезпека. Якби ж я про те знав, то не стояв би, знічев'я витріщивши очі на людей, що шпурляли праворуч і ліворуч у росяну траву останні камені муру.