Читать «Слідами змови» онлайн - страница 2

— Навіщо непокоїти матір, — сказав батько. — А до того ж, що менше людей знатиме це, то краще. Згодом, коли почнуть розслідування, їй не доведеться брехати.

Я був улещений, коли почув його слова: «Що менше людей знатиме, то краще». Хоч мені минув лише чотирнадцятий, та, виходить, я вже числився дорослою людиною. Хай кажуть що завгодно, але справа була таки небезпечна. Всі ми знали, що сер Філіп серйозний ворог, хоч на той час ніхто ще й гадки не мав, яким запеклим ворогом він може стати.

Не завжди вірте моєму батькові, коли він каже, що немає ніякої небезпеки. Ще б пак! Ви б подивилися, як він вилазить на неприступну скелю, щоб зняти звідтіля заблукану вівцю! Ви б подивилися, як він на базарі в Кезіку підходить до п'яного німця-шахтаря — вдвічі більшого за батька чолов'яги, який белькоче щось своєю незрозумілою мовою або ще й розмахує здоровим ножакою.

Коли батько випинає свою руду бороду трохи вище, ніж звичайно, посміюється сам до себе й бубонить: «Полиште це на мене. Та не бійтеся: справа цілком безпечна» — значить, буде на що подивитися.

Але ж тієї ночі, здавалося, ніщо нам не загрожувало. Все трималося в цілковитій таємниці.

Навіть Том і той нічого не відав, аж поки батько збудив нас опівночі, загадав узяти дерев'яні черевики і нишком зійти вниз. Тоді ми вже самі відразу здогадалися, навіщо ми йому потрібні.

Наша родина щасливо жила собі в долині, доки молодий сер Філіп Мортон успадкував два роки тому маєток свого діда. Браунріги, Бели, Аткінсони, Гадсони, Кокбейни — всі ми були фермери з діда-прадіда і випасали на полонинах овець з часів Вільгельма Завойовника чи то заснування Риму, а може й од великого потопу. Ми, державці власних земель, не залежали ні від кого, опріч короля, і не знали інших повинностей, крім участі у війську під час шотландських наскоків. Ми не належали до дворянства, а були вільні селяни — йомени — і не боялися ні людини, ні чорта. Отож, звичайна річ, нам було начхати на молодого лицаря, що ходив з напахченою хусточкою і не знав, де у вівці голова, а де хвіст.

Та сер Філіп скоро показав нам, що він зовсім не з м'якого тіста. Вдача у нього виявилась аж надто тверда. Ми щиро співчували фермерам, що жили під горою і орендували його грунти, — їхня орендна плата стрілою підскочила вгору. Потім він звернув свою увагу на нас.

Зачепити нас було важче. Але все-таки він знайшов спосіб.

В долині понад річкою тяглися луги, що споконвіку вважалися за громадські. Я не кажу, що вони не належали нікому. Вони належали нам, Браунрігам, Белам і геть усім іншим фермерам, що сторіччями обробляли Лонсдейлські землі. І хай би хто посмів обгородити ті луги кам'яною стіною і назвати їх своїми — хоч би навіть він був чоловік грошовитий і звався «сером».

Саме так і вчинив того літа сер Філіп.

Одного чудового ранку на лузі з'явилися його люди та й заходилися мурувати стіну. Більшість наших чоловіків тоді саме подалися в гори — я був у школі в Кезіку, — і коли містер Аткінсон прийшов усовістити напасників, вони погрозили, що вкинуть бідолашного старого в Грету. Отож перш ніж ми отямилися й зібралися на раду, стіна вже була зведена. Ми, звичайно, протестували, але запізнілий протест все одно що холодний куліш — з нього дуже мало пуття.