Читать «Слідами змови» онлайн - страница 18
Джефрі Тріз
Повіз торохтів дорогою, що в'юнилася повитими присмерком полями, ніч накрила своєю оксамитовою рукою моє лице, і я заснув мертвим сном. Друга половина мого плану так і не здійснилася.
ЗА МНОЮ ХТОСЬ СТЕЖИТЬ
Того вечора ми не дісталися до Кендала. У темряві ми звернули не на ту дорогу і згаяли, повертаючись, цілісіньку годину. З одного фургона спало колесо, а що він їхав попереду і дорога в цьому місці була вузька, то нам усім довелося чекати, доки його полагодять. Ніч була тепла, і врешті товариство вирішило отаборитися до світанку, заощадивши в такий спосіб гроші за ночівлю в заїзді. А до Кендала вони розраховували прибути вранці, якраз щоб дати вдень виставу.
Та про це я дізнався лише згодом. Мене збудила голосна суперечка. Я одразу відчув, що фургон стоїть на місці.
— Не строй із себе дурня, Вільяме, — пролунав материнський голос жінки.
— А я тобі кажу, Джейн, що всередині щось є,— доводив їй схвильовано гладун — чисто, наче злякана дитина.
— Звичайно, там щось є…
— Щось таке, що рухається і видає звуки!
— На тебе вплинула п'єса. Я завжди казала, що в «Річарді III» забагато привидів.
— Послухай-но, Джейн! Тепер ти не скажеш, що це мені здається!
Лежати далі в душній скрині мені було несила. На моє щастя, оббиті залізом дошки були припасовані абияк, і крізь щілини трохи проходило повітря — інакше я б уже давно задушився. Я спробував був одчинити віко, але все тіло моє затерпло, і я так ослаб, що не міг його підняти.
Раптом віко відчинилося, хтось здивовано охнув, і в жовтому світлі ліхтаря наді мною з'явилося жіноче обличчя, кругле, наче повний місяць.
— Бий тебе лиха година! Ходи-но сюди, Вільяме, та подивися, який дарунок нам зробили феї.
Не чекаючи свого чоловіка, жінка схопила мене за плечі дужою рукою і підвела; я сів у скрині, наче хвора дитина в колисці.
— Ану, чого пороззявляли роти! — гукнула жінка через плече людям, що скупчилися позад неї. — Швиденько подайте води та принесіть миску м'яса. А ти, Вільяме, дай краплину вина, якщо твоя ласка.
Через п'ять хвилин, посидівши на траві біля яскравого вогнища, я знову прийшов до тями. Я почав був пояснювати, як потрапив у скриню, і перепрошувати, але Вільям Десмонд урвав мене широким жестом.
— Ні слова, хлопче, більше ні слова! Що менше слів, то краще нам усім. Ми стріли тебе на Кендальській дорозі. А перед тим зроду тебе не бачили. На вигляд ти хлопець чесний. Природно, нам і на думку не спало вбачати в тобі малолітнього пенрітського злочинця. Отож ніхто не може звинуватити мою трупу в тому, що вона свідомо дала притулок втікачеві, якого розшукує правосуддя.
— Вони можуть нас звинуватити, — докинула навпростець дружина, — але не можуть нічого довести.
Я знову взявся за вечерю і спорожнив ще одну миску смачної страви. Мене знемагала втома, та водночас я тішився думкою, що все минулося щасливо. Не тільки містер і місіс Десмонд, а й інші актори, які сиділи біля вогнища, ставилися до мене зичливо. Я почував себе у безпеці.