Читать «Слідами змови» онлайн - страница 20

Коли я розплющив очі, сонце вже зійшло, і ранок задзвенів пташиними голосами. Я звівся на лікоть і визирнув з фургона.

Ми й досі їхали між порослими вересом горбами, але, очевидячки, були недалеко від мети своєї подорожі. Я бачив широкі спини містера та місіс Десмонд — товстун сам правив фургоном, — але більшість товариства йшла пішки по двоє та по троє.

— Гей!

На порослому закудланою травою горбі, чітко вирізняючись на небесному тлі, враз із'явилися постаті вершників. Вони махали нам руками. Кінські гриви й хвости маячіли чорними пасмами проти щирого золота вранішнього сонця.

— Гей, ви! Зупиніться!

Крик долинув до нас ледве чутно, як завжди буває в гірському повітрі.

Вершників було четверо — в цьому я пересвідчився, обережно визирнувши з фургона.

— Їдь далі,— напруженим голосом сказала місіс Десмонд чоловікові.

Правду казати, ми й не зупинялися. Фургон і далі торохтів дорогою.

— Я вискочу з візка, — почав був я, — і побіжу на протилежний…

— Нікуди ти не побіжиш, — перебила вона мене, не повертаючи голови. — Сиди на місці, укрийся чим-небудь і ані писни.

Я зробив усе, як сказано, зрозумівши, що з місіс Десмонд не можна заходити ні в які суперечки. Залізти знову в труну мені було ніяк, бо вона лишилася в іншому повозі, отож я сховався якнайкраще серед різного мотлоху. Кинувши останній погляд на вершників, я побачив, що вони помчали через горб, щоб перейняти валку на повороті дороги. У нас не було ніякої надії проскочити його раніше за них.

І справді, хвилини за дві я почув попереду цокіт копит; колеса заскрипіли, і ми спинилися.

— Що там таке? — гукнув Десмонд найвеличнішим своїм тоном. — Ми вже й так запізнилися в Кендал. З якого це дива ви зупиняєте…

Його голос зазвучав невиразно. Він скочив із свого сидіння й пішов уперед. Я чув голоси незнайомців, але не міг розібрати жодного слова. Незабаром до мене долинули кроки. Десмонд буркотливо сказав:

— Мій любий сер, запевняю вас…

— А я хочу пересвідчитися на власні очі.

— Ви не вірите, що я кажу правду, сер? — обурено вигукнув актор.

— Чого ж, вірю. Але ззаду фургон відкритий; можна було залізти всередину й без вашого відому.

Я вже жалкував, що не гайнув у гори. Зараз тікати було пізно. Коли дійдеться до бійки, мої нові друзі, звичайно, без особливих труднощів упораються з чотирма незнайомцями, але наражати їх на небезпеку було б негоже. Я не міг допустити, щоб вони потрапили через мене до в'язниці, — а кінець кінцем їх туди запроторили б, бо присяжні швидше повірять місцевим шляхтичам, ніж мандрівним акторам. Якщо вони мене знайдуть (а перешкодити їм може лише чудо), я стверджу присягою, що сховався в повозі сам, потайки від хазяїв.

— Гаразд, — мовив раптом Десмонд таким тоном, начебто йому набридла суперечка. — Шукайте, якщо вам охота.

Я розумів, що він нічого не може вдіяти за тих обставин, але, повинен визнати, мене боляче вразила його відповідь. Я почув, як один незнайомець скочив ззаду у фургон.

— Тут таки хтось ховається! — вигукнув він переможно і враз витяг мене зі схованки. Я аж отетерів від несподіванки, коли він схопив мене рукою за плече.