Читать «Слідами змови» онлайн - страница 17

Ні, я не хотів покладатися без конечної потреби на акторів.

Люди почали спаковувати реквізит. Вони грюкали ящиками, дорікали один одному, що беруть речі, а потім не кладуть їх на місце. Всі ганяли з різними дорученнями двох чи трьох хлопців, що були в трупі. Посеред цієї веремії до кімнати вскочила дружина господаря заїзду і зняла страшенну бучу за кварту еля, що її хтось узяв і не заплатив. Тепер, коли актори поскидали свої костюми, вона не могла пізнати того, хто замовляв ель, а сам винуватець не хотів признаватися. Я так і не дізнався, чим скінчилася ця пригода. Один хлопець спитав:

— Місіс Десмонд, куди покласти оці штуки?

— Туди, де знайдеться місце, любчику, — відповів спокійний материнський голос. — Я кладу їх звичайно в отой великий ящик, що править нам за домовину.

Зараз мене викриють! Жах болісно стиснув мені серце.

— З вашого дозволу я повинен сказати, що той ящик майже повний, — пролунав Бобів голос. — його так і не розпаковано. Ми з Беном переконалися, який він важкий, коли…

— Якщо він повний, — нетерпляче перебив його гладун, — то, ради бога, швидше кладіть його на повіз. Адже ми запізнюємося.

— Гаразд, містере Десмонде.

Знову я відчув, що мою скриню підняли. Мене винесли у двір: спочатку кроки звучали глухо — актори йшли по підлозі, а потім враз задзеленчали на брукові подвір'я. Я пережив неприємну мить, коли скриню поставили сторч, щоб завдати на повіз. Мої ноги опинилися вгорі, я посунувся вниз, боляче вдарився головою і замалим не скрутив собі в'язи.

Проте я знав, що страждаю не марно. Адже це був крок до рятунку. Якщо мені й далі шастатиме, незабаром я опинюся поза небезпекою. Я почекаю, доки ми від'їдемо на пристойну віддаль од Пенріта, а потім десь перед Кендалем виберу зручну мить і вигулькну з своєї задушливої домовини. Мене, певна річ, помітять, але я розраховував на те, що моя несподівана поява їх усіх спантеличить. Не встигне ніхто й зморгнути оком, як я вже вискочу із скрині, стрибну з фургона і дремену порослою вересом полониною. На той час уже смеркне, і хотів би я побачити того лондонського актора, що зміг би спіймати мене в моїх рідних горах.

Спочатку все йшло точнісінько так, як я собі й планував.

За кілька хвилин, що здалися мені століттям, принесено останнього клунка, і з півдюжини акторів влізли у фургон. Візник вйокнув на коней, ми виїхали з воріт і покотили вулицею за місто.

Сторожа навіть не зупинила нашу валку. Візник тільки гукнув до когось: «Ну як, ще не знайшли його?» Але відповіді я не почув крізь торохтіння коліс. «Вам би сюди доброго собаку-слідника», — зауважив візник і поїхав далі, не сповільнюючи ходу.

Перші дві милі актори цокотіли не вгаваючи, наче ті сороки. Потім хтось видобув кварту елю, і всі почали почережно до неї прикладатися. Далі завели пісню: одну, другу, третю…

Хоч повіз раз у раз підкидало на вибоях, мене пойняла дрімота. Останнє, що я чув, поринаючи в сон, були слова пісні: