Читать «Слідами змови» онлайн - страница 15

Я знову відчув, що скриню підняли вгору, але цього разу, нікуди не опускаючи, швидко понесли вперед.

— Побережіться, сер! — хрипко мовив Боб, і я почув, як сер Філіп стиха вилаявся. Певно, хтось із носіїв наступив йому на ногу.

Наступної миті я почув, як хтось продекламував тонким верескливим голосом:

Поставте вашу чесну ношу, Якщо у домовині може бути честь.

Мене поставили на рипучу підлогу, і я здогадався, що ми вже на сцені. Отака була моя перша поява на сцені театру — якщо можна назвати появою перебування в дерев'яній і скрині, запнутій чорним оксамитовим покривалом, — і я б не сказав, щоб дуже нею тішився.

Верескливий голос почав виголошувати довгу-предовгу промову, що буцімто виходила з уст якоїсь леді Анни; насправді ж було ясно чути, що промову виголошує хлопець, у якого саме ламався голос: раз по раз його вереск переходив на бас, і він ревів, наче ведмідь, отож багато слухачів сміялися в таких місцях, що мали б їх розчулити до сліз.

Коли промова скінчилася, носильники підняли мене знову; якусь мить я боявся; що вони винесуть скриню зі сцени назад у небезпечний коридор. Аж ні! Я полегшено зітхнув, почувши, як гладун вигукнув соковитим басом:

— Гей, ви! Не руште домовину!

Після запальної суперечки — скомпонованої віршем — вони справді поставили скриню, і я зрозумів, що на деякий час уникнув небезпеки.

Сцена виявилась довга, і за інших обставин я б не всидів спокійно на місці, бо хлопець грав роль леді Анни просто жахливо. Але знаючи, що мене чекає за лаштунками, я волів, щоб сцена тривала багато годин. На жаль, леді Анна незабаром залишила сцену, супроводжувана ріденькими оплесками, якими великодушні глядачі нагородили її з жалощів, а за кілька рядків я у своїй труні подався слідом за нею.

— Що вони залишили в цьому ящику? — бурчав той, що звався Бобом, кинувши скриню на підлогу за лаштунками. Я чув, що він мацає рукою по віку, шукаючи клямки. Але його приятель знову мене врятував.

— Не гай часу, чоловіче. Адже в наступній сцені ми граємо вбивць. Ходімо швидше, нам пора переодягатися.

— Гаразд, гаразд! Оце то п'єса для мандрівної трупи! Доводиться виступати в шести ролях. Міняєш вбрання частіше, ніж сама королева.

Деякий час панувала тиша; до мене долинали тільки голоси акторів на сцені. Я нашорошив вуха, але ніщо не показувало, що сер Філіп був у коридорі. Може, він уже пішов? На щастя, Боб задовольнив мою цікавість, тихенько погукавши одного з своїх друзів:

— А де це ваш ясновельможний лорд?

— О, він уже подався геть, поперекидавши все догори ногами. Незрозуміло, як це він у пошуках хлопця не порозпорював наших камзолів.

— Навіщо йому здався той хлопець?

— Він учинив замах на життя його ясновельможності. Шпурнув каменюку.

— Я не ганю хлопчину. Сподіваюся, що його не спіймають.

— Та де там. Його ясновельможність сказали, що обшукають усеньке місто і виставлять варту на всіх шляхах.

— Он воно що. Виходить, бідолаха не має ніякої надії на порятунок.

— Ніякісінької.

Цю мить пролунав новий, спокійний і байдужий голос: