Читать «Слідами змови» онлайн - страница 14
Джефрі Тріз
Я виразно чув кожнісіньке слово з тієї простої причини, що мені нікуди було податися. Знову я опинився у пастці. З коридора вело тільки двоє дверей і обоє були замкнені. Тут було звалище театрального реквізиту та сценічних костюмів.
На мить мене пойняла безглузда думка перебратися в один із тих костюмів — надягти широку спідницю, в якій ворог мене нізащо не впізнає, — але я зрозумів, що актори одразу мене викажуть.
— Мій друг — суддя, — повторив сер Філіп. — Отож зауважте, що коли йому заманеться, він може взагалі заборонити виставу і тим самим звести нанівець ваші гастролі в цій частині Англії. Раджу трактувати нас з належною поштивістю.
— Чого вам треба, сер? — буркотливо спитав гладун. Очевидячки, він докладав неабияких зусиль, щоб стримати свій гнів.
Не думайте, що я стояв без діла, слухаючи їхню розмову. Вона тривала всього лише кілька секунд, і я не згаяв жодної.
Серед театрального реквізиту стояла велика скриня. На час переїздів у неї, мабуть, складали костюми. Вона була довга, вузька й глибока. До того ж порожня й незамкнена.
Неймовірна, але єдина нагода врятуватися! Я вскочив усередину і накрився віком. Ту ж мить пролунав звук сурми, а слідом за ним — оплески і тупіт ніг.
— Але, джентльмени, зважте, що розпочинається п'єса! — розпачливо вигукнув гладун.
— Грайте собі свою п'єсу, вона нам не завадить, — відповів сер Філіп. — Але ми за всяку ціну обшукаємо ці кімнати.
БЕЗПЕЧНА СХОВАНКА — В ТРУНІ
Тепер гладунів голос долинав здаля і приглушувався стінами скрині:
Я здогадався, що він вийшов на сцену. Актори раз у раз цитькали один на одного, всі почали ходити навшпиньки і розмовляти пошепки. Але я виразно чув, як сер Філіп з своїм приятелем допитували людей і одчиняли двері сусідніх кімнат.
Невже вони прийдуть сюди і зазирнуть у скриню? Я лежав, підпливаючи гарячим потом, серце калаталося в грудях. Незабаром я почув, як Роджер сказав:
— Я розпитав у заїзді слуг, і вони присягаються, що з будинку ніхто не виходив.
— Актори ж твердять, що бачили його, але вони, дурні, не помітили, куди він щез. Нічого, все одно ми його знайдемо.
З тону сера Філіпа відчувалося, що він ладен шукати мене хоч і цілісінький день. Раптом у коридорі залунали кроки. Хтось запитав:
— А де ж труна, Бобе?
— Та он вона. Швидше до діла.
Люди спинилися біля скрині. Я затамував подих. Невідомий мені Боб крекнув, і я відчув, що повис разом із скринею у повітрі, потім скриня опинилася на підставці, що заскрипіла під її вагою.
— Вона важенька, — буркнув Боб. — А що, коли там насправді є мрець?
— Який там мрець! Вона має бути порожня.
— Ет, не кажи. Мабуть, усередині залишили щось із реквізиту. Ліньки, бач, їм було вибрати. Давай усе повикидаємо…
— Вже ніколи. Пора виходити на сцену. Накинь мерщій оксамитове покривало. Отак. А тепер поклади зверху корону. Вважай, що всередині лежить тіло Генріха Шостого! Ставай попереду. Готовий? Несімо!
