Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 99

— Ми ще подивимось на твого капітана Матео, — сказав Мафіо Поло, встаючи з свого місця. — Як ти гадаєш, Ніколо, візьмемо його з собою, коли він сподобається нам, чи ні?

— Ходімо до нього, Мафіо!

— Він вам обов'язково сподобається, дядьку, — переконував Марко. — Він майже такий самісінький, як ви.

— Он як! Ну, подивимось!

Корабель плив неподалік від берега. Вдалині бовваніли темні силуети гір. Море билося об круті скелі.

Марко нетерпляче чекав батька й Мафіо. Вже минуло стільки часу, а вони ще й досі не повернулися. Берег поволі розтанув удалині. Знову перед очима розкинулась одноманітна картина: море і небо.

Нарешті брати повернулись. Їх супроводжував капітан Антоніо.

— Ну, то як, тату? — спитав Марко. — Чом ви не привели з собою Матео?

— Е ні, так просто це не робиться, — відповів Мафіо. — Після добровільного ув'язнення у нього такий дикий вигляд, що він перелякає наших ченців. Завтра вранці капітан Антоніо познайомить його з усіма.

— Значить, він залишиться з нами? — радісно вигукнув Марко.

Ніколо Поло ствердно кивнув головою.

— Мені здається, він путяща людина, — сказав Мафіо.

Капітан Антоніо побіг по палубі, з надмірним запалом роздаючи накази. Матроси ще старанніше взялися до своїх справ. Погожий вітер підганяв корабель.

Минали дні і ночі. Море вже було не таким пустельним. Назустріч пливли кораблі й галери. Але берега все ще не було видно. Матео аж сяяв од щастя, коли ставав на зміну штурманові. Марко не відходив від нього. Одного ранку вони побачили на горизонті землю. Біля підніжжя гірського пасма розкинулось невеличке місто. Білі й жовті будиночки з плескатими дахами облямували бухту. Це було узбережжя Вірменії.

— Ось ми й приїхали! — сказав Матео. — А шкода! Море було таке чудесне!

ВІЙНА У ВІРМЕНІЇ

Люди говорили приглушено і злякано озиралися навкруги, немов чекали на свою голову нового лиха. Містом пронеслась війна, руйнуючи будинки, топлячи кораблі, списами й стрілами шматуючи закривавлені тіла.

Осяяна осіннім сонцем, гавань Лайї здавалась мертвою. Понад берегом росли пальми. Темні гори оточували блакитну мерехтливу бухту.

Ніколо й Мафіо Поло пішли до селища венеціанських купців. Два роки тому вони виїхали звідси на батьківщину. Тоді Лайя була квітучим торговельним містом; на її вулицях можна було зустріти купців з Венеції і Генуї, з Багдада й Ормуса, людей з усіх країн світу. Тепер усе лежало в руїнах. Матері полохливо забирали своїх дітей, коли вулицями проходили чужоземці.

Що ж трапилось?

Месер Неллі, єдиний венеціанець, який ще залишився в Лайї, зустрів їх із щирою радістю і запросив до себе додому. Від нього вони й дізналися, що трапилося в місті кілька тижнів тому.

Єгипетський султан Байбарс з величезним військом вдерся у Вірменію і спустошив десятки міст і сіл. Столицю Сіз було захоплено й розграбовано, палаци й сади зруйновано.

Коли жителі Лайї дізналися про наближення ворожого війська, вони повтікали в гори або кинулись шукати рятунку на кораблях, які стояли в порту. Солдати султана пограбували покинуте місто, а потому спалили його. Кораблі було захоплено й потоплено. Дві тисячі вірмен і франків загинуло під час цієї навали.