Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 97

«В цьому місті, коли імператора посадили на трон, нас викликали до нього, його перший державний секретар Джінай, записавши наші імена, гучним голосом прочитав їх перед імператором та його вельможами. Після цього кожен з нас чотири рази став на ліве коліно. Нас попередили, щоб. ми не торкались до порога, потім ретельно обшукали — чи не приховав хто-небудь з нас ножа, і ввели східними дверима до палацу. Західними дверима заходив тільки імператор. Так ми вперше після того як великий володар став імператором у його присутності вступили до його помешкання. Тут він приймав також інших посланців, хоч впускали до нього небагатьох.

Нас запитали, чи ми не хочемо передати імператорові подарунки, але нам нічого було дарувати — ми вже віддали все».

Марко так заглибився в читання, що зовсім забув, де він знаходиться. Весь отой казковий світ, ніби живий, постав у нього перед очима. Ще ніколи він так пристрасно не бажав побачити на власні очі далекі країни, про які не раз чув від батька й Мафіо Поло.

Його вивів із задуми невдоволений голос брата Джіельмо.

— Досить, сину. Я бачу, що це грішне чуже життя причарувало тебе.

Марко поклав книгу на стіл.

— Так, брате Джіельмо — сказав він, — я дуже радий, що ми вирушили в подорож. Батько багато розповідав мені про двір великого хана. Тепер там зовсім не так, як пишеться в книзі. Татари живуть зараз у далекому Китаї в чудових палацах. Я ніяк не можу дочекатися, коли ми дістанемося туди.

— Ти ще молодий, сину мій. Хай благословить тебе бог! Ну, йди, я хочу трохи відпочити.

Коли Марко вийшов у коридор, капітан Антоніо саме піднімався сходами на палубу. Юнак підкрався до його каюти, припав вухом до дерев'яних дверей і став прислухатись. Він почув важкі кроки і легке покашлювання.

Марко засміявся і затарабанив кулаками в двері. В каюті одразу ж усе затихло.

Вітер змінив напрямок і тепер щосили надимав вітрила. Яскраво сяяло сонце. По небу пливли білі кучеряві хмаринки. Береги Італії залишились позаду. Мандрівники пливли Грецьким морем. Всі, хто був на кораблі, веселі, зібрались на палубі. Навіть у брата Джіельмо проясніло обличчя.

Марко сидів з батьком і Мафіо на носі корабля на купі канатів. Вже п'ятий день були вони в морі, і юнак з нетерпінням чекав події, яка мала статись. Щоб підготувати старших до неї, він сказав:

— Шкода, що з нами немає Паоло. — І, не дочекавшись відповіді, додав: — Правда, дядьку?

Мафіо Поло, не зводячи очей з моря, задумливо кивнув головою.

Ніколо запитливо глянув на сина.

— Чого це тобі спало таке на думку? — спитав вій.

— Мені здається, що нам би не завадив під час мандрівки ще один надійний чоловік.

— Ти тільки послухай його! — засміявся Мафіо. — Говорить, як справжнісінький караван-баша.

Раптом підійшов капітан Антоніо і знаком підкликав до себе Марко. Той неквапливо підвівся.

— Вибачте, зі мною хоче говорити капітан.

— Зараз ви побачите в моїй каюті людину, яку й уві сні не сподівались зустріти, — пробуркотів капітан.

Марко мовчки пішов за ним.

— Він хоче говорити тільки з вами.