Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 95

— Я прийшов не для того, щоб підслухувати ваші розмови, — одказав йому хлопець. — Я хотів тільки ще раз поглянути на корабель. Не міг спокійно всидіти вдома.

— Хотів ще раз глянути на корабель? — Матео засміявся. — Мабуть, боявся, що за ніч його вкрадуть? — Раптом він став серйозним і владно запитав: — Виходить, ти не чув, про що ми говорили?

— Ні, я тільки чув, як ви сказали: «До завтра». Скажіть, капітане Матео, що це має значити?

Вони проїхали Великий канал, по якому сновигали сотні барок і човнів, і звернули в невеличкий рукав. Тут було безлюдно й тихо. Перед ними чорнів над водою дерев'яний міст, на якому тьмяно сяяв ліхтар. Світло його було таке слабе, що навіть не відбивалось в воді.

— Капітан Антоніо — мій давній приятель, — сказав Матео. Ми служили з ним матросами на «Святій Марії» і плавали аж до берегів Франції, Іспанії, Африки… — Раптом Матео нахилився і сердито промовив: — Нащо я тобі розповідаю це? Хіба я злодій чи вбивця? Я вільна людина і можу ступити на палубу будь-якого корабля.

— Капітане Матео, я не думаю про вас нічого поганого, — заспокійливо сказав Марко.

Матео вмить заспокоївся. Марко помітив, як у нього в куточках рота і в зморшках біля очей промайнула хитрувата посмішка.

— Дай мені руку, сину, — сказав Матео. — Хтозна, коли ми ще з тобою побачимось, — через п'ять днів чи через п'ять років, чи, може, й ніколи. Старий моряк бажає тобі попутного вітру. Він дорожчий за тисячу дукатів. — І капітан зареготався так, що аж луна пішла.

Рука Марко зникла у величезній долоні Матео. Але він, не скривившись, витримав потиск.

— До побачення, капітане Матео! — дзвінко гукнув він. — Через п'ять днів!

Він засміявся, вистрибнув на берег, відштовхнув човна і, залишивши приголомшеного капітана Матео, рушив додому.

Ранок був холодний і вітряний. Корабель з піднятими вітрилами прямував до Сан-Ніколо. Сенатори й абат монастиря, які проводжали мандрівників, пішли вже в палац дожа. І тільки Джованні й Джіаніна все ще стояли біля причалу і махали руками. Марко Поло, з розкуйовдженим од вітру волоссям, доки міг бачити друзів, відповідав їм з палуби. Скоро корабель під усіма вітрилами вийшов у відкрите море.

Безтямна радість сповнювала Марко. Він почував себе, як орел, що вільно й гордо лине у височінь.

Хвилі билися об борт корабля, поволі танули в далечині ледь зримі обриси острова Лідо, а навколо, куди глянь, розкинулось сірозелене, неспокійне море, по якому невтомно, то піднімаючись, то опадаючи, котились білі гребені хвиль.

До Марко підійшов Мафіо Поло.

— Ну, бачиш? Ми пливемо! — мовив він.

— Чудово, дядю!

Брат Джіельмо теж стояв на палубі. Тільки він дивився назад, туди, де залишились надійні стіни монастиря Сан-Ніколо, які разом з островом Лідо ніби опускались у морську глибінь.

Брат Ніколо сидів у своїй каюті, охороняючи цінні подарунки папи великому хану. Він лежав на койці і з сумом згадував спокійне життя під захистком монастирських мурів.

Тимчасом Марко знайомився з усіма тонкощами кораблеводіння, а заразом дізнавався дещо й про людей, які пливли на кораблі. Його дивувало, що капітан Антоніо рідко з'являвся на палубі, цілком покладаючись на свого штурмана і на досвідчену, випробувану команду. Від вітрильника він довідався, що капітан любить чарку і що в його каюті завжди є невичерпний запас вина. Але варто було комусь іншому випити бодай краплину, як він аж казився. Інколи він вистроював усю команду, від штурмана до кока, на палубі і починав кожному принюхуватись до рота. Всі відхилялися від нього, бо перед такими перевірками він сам у себе в каюті добренько заглядав у чарку і від нього відгонило, як від бочки з вином.