Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 93

Скільки років не бачитиме Марко своєї батьківщини? В серці Джованні народжується мелодія, йому не знайти слів, щоб передати те, що він почуває зараз, але він заспіває пісню і нею виллє все, що має на серці.

Вони стоять на кам'яних плитах, біля їхніх ніг мерехтить вода. Вітер дме з лагуни, але потім стихає, зачепившись за садки на косі.

Друзі прощаються.

Міцніє голос Джованні, наливається красою. Підхоплена вітром, лине над морем пісня про розлуку, про мандри по безконечних шляхах, про радість повернення.

Джіаніна здивовано приглядається до свого друга, до його обличчя, на якому відбивається все, про що розповідає його пісня.

Джованні співає.

А біля причалу стоїть корабель, на котрому вирушить у дорогу Марко. Два вчених ченці, змучені важкими думами, ходять попід склепінням монастиря і проклинають долю, яка судила їм небезпечну подорож.

В думках Марко вже покинув Мурано. Його мрії випередили дійсність. Далі й далі рвуться вони вперед, ведуть його по безлюдних гірських стежках, по небезпечних лісових дорогах, кидають його в боротьбу з дикими звірами, які вночі підкрадаються до їхнього табору.

Змовкає пісня.

Джованні прощається з своїм другом. Вони обнімаються, і їм так прикро, що Джіаніна бачить, як блищать у їхніх очах сльози.

— Ти ще прийдеш сюди, Марко, — говорить Джованні, спихаючи в воду човна.

Джіаніна й Марко повертаються в Венецію.

Джованні ще довго стоїть на білому камені старовинної римської вілли і махає рукою. Ледь-ледь вирізняється вдалині човен з друзями, за будинками Венеції сідає сонце, горить-палає вогнями лагуна. Поволі темні обриси човна зникають вдалині, немов розтають у тумані осіннього вечора.

ЧАСТИНА ДРУГА

У СВІТ

Вони повільно йшли берегом. На землю спадав мовчазний, сірий вечір.

— Куди ми йдемо, брате Джіельмо?

Чернець не відповів, однак спинився і глянув на воду. Другий чернець мерзлякувато закутався в рясу. Так вони й стояли, непорушні й мовчазні. Біля їхніх ніг лежало море і щось шепотіло тисячами голосів.

— Ти питаєш, куди ми йдемо? — Брат Джіельмо широким помахом руки показав на море і на небо. — Туди! Наш шлях починається звідси, з оцього вузенького острівця. Але де він закінчиться?

— Хай захистить нас бог! — пробурмотів брат Ніколо да-Віценца і перехрестився. Потім крадькома зиркнув на свого супутника. — Ти вже старий, брате Джіельмо. Для такої справи папа міг би вибрати й молодшого.

Брат Джіельмо спокійно відповів:

— Плано Карпіні було шістдесят п'ять років, коли він за дорученням володаря всіх християн вирушив до татар.

— Тоді ти повинен знати, скільки страждань випало на його долю. Щоб приготувати собі нічліг, він розгрібав ногами сніг. А коли прокидався ранком, то був геть заметений снігом.

— Я знаю це, брате Ніколо. Ходімо краще назад, у монастир.

Чайка черкнула крилом об хвилю. Море зливалося з небом. Жодна зірка не проглядала серед хмар. Вітер розвівав коричневі ряси самотніх мандрівників.