Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 94

В цей час Марко Поло потай вийшов з дому. Коли, досягнувши П'яцети, він побачив святково вдягнених людей, що гуляли при світлі факелів і ламп, почув їхні розмови, у нього трохи відлягло од серця. Там стояв їхній корабель, міцно пришвартований до дубових паль. По палубі ходив матрос. Він вовтузився біля вітрил, щось підтягував, поправляв і тихо лаявся.

Марко стежив за ним.

Він уже попрощався з своїми друзями Джованні й Джіаніною, з Мурано й Сан-Міхеле, з прекрасними й болючими спогадами дитинства. Тепер він прощався з Венецією.

Треба було повертатись додому. І раптом на кораблі трапилось щось незвичайне. На палубу вийшло двоє людей. Один з них був капітан, Марко впізнав його по довгій, аж до пояса, бороді. Але хто той. другий, що пошепки переконує в чомусь капітана? Марко підійшов ближче до корабля і, сховавшись за палею, почав спостерігати, що відбувається на палубі. Капітан одіслав матроса вниз.

Хто такий отой широкоплечий, кремезний чоловік? Марко не міг розгледіти його обличчя. Ця постать, форма голови, спокійні, врівноважені рухи… І враз, ще не побачивши незнайомця в лице, Марко впізнав його. Це був капітан Матео.

Що йому треба тут, власникові чорної барки? Що він шукає на борту корабля, який завтра з Ніколо, Мафіо й Марко Поло та ще з двома ченцями на борту має відплисти до Вірменії? Чому капітан одіслав матроса?

Чому вони розмовляють між собою так тихо? Марко нічого не міг зрозуміти. У нього з'явилась підозра. Чи не хоче Матео умовити капітана взяти участь у якійсь контрабандистській операції?

В цю мить чоловіки наблизились до його схованки. Але вони говорили так тихо, що Марко не міг вловити жодного слова. Однак по їхніх жестах хлопець зрозумів, що між ними досягнуто згоди. Матео голосно попрощався:

— До завтра, Антоніо!

Високий, кремезний, він зіскочив з трапа на стежку і подався на берег. Марко нерішуче пішов за ним. Побачивши, що Матео прямує до човна біля Понте дела паглія, він прискорив крок.

— Добрий вечір, капітане Матео! — голосно сказав він.

Той вражено зупинився.

— Це ти, Марко! — вигукнув він своїм громовим голосом. — Чого ти так пізно блукаєш у порту? — Поклавши юнакові на плече руку, він з батьківською теплотою мовив: — Я розумію тебе. Навіть я втратив би спокій! Ходімо, сідай до мене в човен. Я підвезу тебе додому. Побалакаємо трошки.

Марко одразу забув свою підозру. Йому пригадалось, як вони ходили додому до капітана Матео, коли розшукували Паоло, і як він був завжди готовий допомогти їм.

— Сідай! — підбадьорливо гукнув капітан хлопцеві. — У мене ще багато справ.

Марко плигнув у човен. Капітан Матео, відштовхнувшись від берега, вдарив веслами і погнав човна по каналу Сан-Марко. Перед хлопцем знову постала картина нічної Венеції. Він відчував, що не раз згадуватиме цю картину в мандрах.

— Ви були на нашому кораблі? — спитав раптом Марко. — Я бачив, як ви розмовляли з капітаном Антоніо.

Матео здивовано глянув на нього. Човен мало не наскочив на стовп, що стирчав з води.

— То ти підслухував нашу розмову? — загрозливо спитав капітан Матео.