Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 92

Марко сповнилось сімнадцять років. На зріст він майже доганяв батька. У нього було красиве, високе чоло, великі сірі очі, прямий ніс і міцне підборіддя, які свідчили про енергію і ясність думки.

Тільки вчора з Рима повернулися батько і Мафіо Поло. Марко ледве дочекався їх. Розмова з папою закінчилась успішно. Ласкаво прийнявши їх, Григорій X передав їм листи для великого хана і призначив двох ченців, які мали вирушити з ними до далекої імперії з папським дорученням: наставити там епіскопів, висвятити священиків і відпустити гріхи.

Не гайнуючи часу, брати заходилися лаштуватися в дорогу. Марко старанно допомагав їм. Біля причалу стояв уже корабель, яким мандрівники через кілька днів мали відплисти до берегів Вірменії. Ченці жили в монастирі Сан-Ніколо і мало клопоталися готуванням до подорожі.

За два дні до відплиття Марко попросив у батька дозволу відвідати Мурано й попрощатися з друзями.

Був сонячний, осінній день. Марко з Джіаніною пливли по лагуні. Легенький вітер бавився волоссям дівчини. Хлопець веслував. Човен розтинав носом хвилі. Будинки й церкви ніби вітали їх з берега. Назустріч рухались вантажні човни й барки. Це була знайома картина, але сьогодні вона якось особливо вражала Марко. Хлопець помічав дрібниці, на які раніше зовсім не звертав уваги. Марко хотів назавжди запам'ятати картини рідної землі.

Джіаніна, якій недавно минуло п'ятнадцять років, була така гарна, що човнярі та молоді рибалки махали їй руками або пропливали мовчки, ніби зачаровані. Чорне волосся ніжно спадало їй на скроні й шию темними хвилями і прикривало вузенькі плечі. Її губи червоніли на засмаглому обличчі, наче спілі ягоди.

Попереду розкинувся Мурано. Там, де колись була римська вілла, тепер стирчали з землі тільки квадратні кам'яні плити, а біля огорожі, як і раніше, стояло старе фігове дерево, вкрите жовтим, червоним і коричневим листям.

Джованні вже чекав на них. Підтягнувши човна, він допоміг Джіаніні й Марко вийти на берег.

Друзі пішли в глиб острова. По дорозі вони відвідували місця, з якими в них були пов'язані спогади, постояли біля ставка, тепер уже майже зовсім засипаного. Говорили вони про щось незначне, звичайне, стороннє, намагаючись не думати про розлуку, яка чекала на них. Вони спокійно ходили по місцях свого дитинства, весело згадуючи маленькі дитячі витівки, і уявляли себе зовсім дорослими.

Адже широкоплечий Джованні з мозолистими робочими руками не сьогодні-завтра мав стати славнозвісним кораблебудівником, а на Марко чекала слава великого мандрівника, котрому скоро випаде подорожувати на верблюдах через пустелі. Хіба ж не він поїде до одного з наймогутніших володарів з дорученням від глави християнської церкви? Марко й Джованні, кожен по-своєму, виношували в своїх юнацьких серцях далекосяжні плани. І ось настав час розлуки.

Вони йшли по острову. Між ними легко ступала Джіаніна, котра мріяла колись стати нареченою морського розбійника Джованні.

Перед ними виблискує лагуна. Вітер здіймає на ній легкі хвилі. Осінній день заллятий тьмяним золотом післяобіднього сонця. Над коминами скляних майстерень здіймається дим, вітер підхоплює його і несе геть.