Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 226

— Ви казали, що в нього великі очі, гордовитий Погляд, довгий ніс, темна борода і високе чоло? — Шю наморщив лоба, про щось напружено думаючи. Він намагався уявити собі пана намісника таким, як змалював його старий різьбяр.

— Може, пан намісник зовсім не такий гордовитий, як вам здалося, дідусю, — спробував підбадьорити самого себе сліпий Шю. — Чого ви мовчите? Вони заарештували Ванга. Що ж нам робити?

— Треба чекати, Шю, — відповів старий, через силу підводячись з долівки.

— Я побіжу в місто і розповім про все людям! — Шю весь тремтів. — Якщо вони кинуть його у в'язницю, я попрошу пана намісника змилостивитись над ним. Може, він справедлива людина, дідусю. Про нього ходять непогані чутки.

«Якби ж загрожувала тільки в'язниця!» подумав різьбяр.

— Ходімо надвір, Шю. Там не так жарко… Треба чекати. Може, його й випустять…

Старий сам не вірив у свої слова, але ж не міг він сказати сліпому, що боїться гіршого. Ванг кував зброю і роздавав її людям, йому вже довелося відсидіти в камбалійській в'язниці, де його затаврували, як злочинця. А людину з тавром вдруге не помилують.

— Дідусю, подайте мені свого вершника на коні.

Різьбяр дістав хлопцеві з полички дерев'яну фігурку. Шю обмацав її пальцями і віддав назад. Потім вони обоє вийшли з хатини і сіли біля столика. Вітер ворушив лапате листя банана. Шю прислухався, схиливши голову. Хлопець і сам не знав, чого він чекає і на що сподівається. Сонце, схиляючись до заходу, почервоніло. Але Шю не бачив його. Він тільки помічав, що його проміння вже не таке пекуче, як раніше. Наближався вечір.

— Ви прийшли три роки тому, — озвався старий. — Ванг і ти. Спочатку сусіди казали мені: «Як ти можеш брати до себе в дім таку людину! Навіть не знаєш, хто він: злодій чи вбивця…» Але Ванг допомагав їм, і вони стали приходити до нашої хатини, слухати його розповіді… «Ти правильно зробив», сказали вони йому… 1 ще любили вони слухати, як ти граєш на сопілці…

Смеркло, потім настала ніч. Різьбяр і Шю лежали і до самого світанку не могли заснути. Вони чекали… Третьої ночі до них знову прийшов незнайомець.

— Прокиньтесь. Я маю вам щось сказати, — прошепотів він. — Тільки не лякайтесь!

— Ми не спимо, — відповів старий.

Шю не міг вимовити й слова.

— Не знаю, як вам сказати, — завагався незнайомець. — Але ви повинні це знати.

— Кажи! — звелів старий.

— Оті негідники засудили Ванга до смерті.

Тоді Шю голосно промовив:

— Я йду в палац намісника.

— Тихо, — схвильовано прошепотів незнайомець. — Ти хочеш, щоб мене теж заарештували?

Шю встав.

Незнайомець вишмигнув з хатинки.

— Вночі ти нічого не вдієш, — звернувся різьбяр до хлопця. — Вартові схоплять тебе і кинуть у башту. Зачекай до ранку. Я теж піду з тобою.

Коли дзвін пробив першу ранкову годину, старий і хлопець вийшли з хатини. Шю тримав у руці свою бамбукову сопілку. На вулицях ще нікого не було.

Вони підійшли до канцелярії намісника і попросили дозволу на вхід. Вартові зареготали.

— Хочете говорити з милостивим паном намісником? Ану геть звідси!

Шю сів під стіною і став грати на сопілці свою власну пісню.