Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 205
Віллі Мейнк
В ПАЛАЦІ КРОНПРИНЦА
Вони, здавалося, в'їхали прямо у вогненне вечірнє небо. Червоне світло осявало їхні постаті. Ашіма сиділа поперед Марко на коні. Вони їхали на чолі невеличкого загону. Одразу ж за ними сопів Янгів кінь. Замикали загін чотири охоронці Хіу Хенга.
— Ти ще й досі боїшся, Ашіма? — стурбовано запитав Марко.
Повз них пролітали придорожні дерева. Зелене вруно на полях хвилювалось од вітру. Небо поволі згасало. Перед вершниками вимальовувалось місто: безладно розкидані по рівнині будинки й хижки, надмогильні пам'ятники і жертовники для добрих і злих духів.
Марко Поло відчував неспокій. За хвилюючими подіями останніх годин він мало не забув про важке і водночас величне завдання, поставлене перед ним. Він обіцяв смерком зустрітися з Хіу Хенгом, і тому з тривогою чекав першого удару дзвону, який мав сповістити всіх, хто забарився за містом, про те, що скоро буде зачинено міські ворота.
— Марко, я вже не боюсь, — радісно сказала Ашіма і сперлася на його руку. — Ох, я б убила його!
«Маленька моя», з ніжністю подумав Марко і водночас відчув, як у грудях його піднімається, аж подих перехоплює, глуха ненависть до Ахмеда.
Небо посіріло.
— Ти завжди мовчиш, — з легким докором мовила Ашіма.
В цю мить Янг підігнав коня і порівнявся з ними.
— Онде бачите, пане, паланкін? — сказав він. Марко Поло розгледів закритий паланкін під охороною восьми солдатів.
— Що з тобою, Янг? — здивовано запитав Марко Поло. — Чому ти такий схвильований?
— Я загинув, — прошепотів Янг. — Вони знайдуть мене, де б я не сховався.
— Я тебе не розумію, говори ясніше, — нетерпляче сказав Марко.
— Це паланкін міністра Ахмеда, пане, його несуть у віллу над річкою.
Марко натягнув повід. Кінь відкинув назад голову і, гарцюючи, спинився.
— Ти не помилився? — спитав Поло.
Паланкіна вже не було видно. Тепер не можна було гаяти жодної хвилини. У віллі двоє людей залишились наглядати за слугами. Якщо їх не попередити про небезпеку, вони загинуть. Кого ж послати туди? Янга? Чи доручити цю справу комусь із охоронців.
Марко Поло помахом руки підкликав до себе одного з них, мовчки оглянув його і нарешті сказав:
— Їдь назад! Ти повинен перегнати паланкін з вісьмома вершниками, але дивись, щоб вони тебе не помітили. Скажи нашим, щоб вони негайно пішли з будинку. Тільки не вулицею, а понад річкою.
Охоронець кивнув головою.
— Увага й послух! — відповів він і підвівся в сідлі.
— В паланкіні сидить міністр Ахмед, — подумавши, додав Марко.
— Розумію, пане! — мовив верхівець. Повернувши коня, він швидкою риссю подався до вілли.
Пролунав удар великого дзвона. Постать вершника розтанула у вечірніх сутінках.
— Краще б ви послали мене, пане, — озвався Янг, який уже подолав свій страх.
— Ти поїдеш зі мною, Янг. Ти мені ще будеш потрібний.
Вони рушили далі. Перед ними білів міський мур з великою баштою над ворітьми. Ашіма мерзлякувато звела плечі і вчепилася в руду гриву коня. «Ти завжди мовчиш». Нащо вона так сказала? Ще не минула небезпека, а вона вже заважає йому своїми нікчемними думками.