Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 114

Другий полонений був джигіт.

Марко встав на коліна. Вершники вже зникли. Ще мить, і вони побачать коней з каравану та скакуна Марко, прив'язаного до дерева. Ні, треба тікати. Юнак узяв свою зброю і почав одходити від шляху. Ноги його заплітались у дикому винограді, колючки роздирали одежу.

На краю плато знялася хмара куряви. Марко почув крики тварин і, сховавшись за кущами, побачив, що то були верблюди, мули, коні і віслюки з каравану. Їх гнали, ляскаючи бичами і лаючись, люди в білому вбранні. Переполохані тварини не тримались купи. Двоє верблюдів кинулись геть від шляху. Марко знову злякався, що його можуть побачити. Але тепер він був на такій відстані, що, зігнувшись, міг побігти до низенького корчуватого дерева.

Приставивши руку дашком до очей, Марко зачекав, поки розбійники не поминули його. Що сталося з людьми каравану? Де батько? Де дядько Мафіо? Невже розбійники вбили їх?

Стільки питань, на які йому ніхто не може дати відповіді..

Ні, це вже була не пригода! Пригоди вигадують біля каміна, коли затишно потріскують дрова, охоплені червоним полум'ям.

Марко мучила спрага.

За високою горою протікав струмок. Він мчав по родючій долині, заповнюючи водою рови й канави, напоюючи жовточервону землю. В долині росли листяні дерева й фінікові пальми. На зеленій луці бродили коні, вівці та віслюки. Лісова стіна ховала селище караунас-ців від стороннього ока.

Наближався вечір. Ватажок караунасців, маленький, товстий чоловічок, з задоволенням оглядав здобич: шовкові тканини, килими, мішки з пшеницею і рисом, тюки бавовни, хутра і багато іншого добра. На його широкому, товстощокому обличчі з чорними вусами проступив вираз жадоби і задоволення. Караунасці мовчки чекали на розподіл награбованого. І тільки діти не могли стримати вигуків захоплення.

Сонне сідало за лісом, щедро заливаючи гори рожевими барвами. В хижках лежали вбиті в сутичці розбійники, і їхні жінки, підібгавши під себе ноги, протяжно голосили над ними.

Охоронець розмірковував над своєю гіркою долею, що примусила його охороняти полонених у той час, коли інші ділили здобич.

— Ей, ти, шакал, сиди тихо! — сердито закричав він.

Просунувши списа крізь дерев'яні грати у глибоку яму, він спробував ударити полоненого, якому увірвався терпець. І раптом міцний ривок кинув його на грати. Ударившись головою об залізний замок, вартовий залишився лежати, оглушений.

Полонений на дні ями тримав у закривавленій руці спис розбійника. Він вирвав його з рук караунасця, схопившись за гостре вістря.

— Гей, ти, чорношкірий сатана! — лютував Матео, кривлячись від болю. — Постривай, зараз я тебе полоскочу твоїм власним списом.

Минула хвилина або й більше, поки Матео у своїй тісній земляній в'язниці зміг обернути спис вістрям догори. Поставивши спис на долоню, він щосили штовхнув його крізь грати, але влучив у дерево. Вартовий відскочив і, похитуючись, побіг геть. Його проводжав переможний регіт полоненого.

Капітан Матео сів у кутку, оддер від одежі клаптину і обв'язав нею свою закривавлену долоню. Тепер він принаймні мав зброю, якою вирішив відбиватися до кінця.