Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 115

Тимчасом вартовий трохи отямився, його пройняв страх. Лютий велетень, небезпечний і без зброї, вирвав у нього списа. Караунасець уявив, як реготатимуть товариші, дізнавшись про цю халепу. З яким презирством дивитиметься на нього ватажок! З соромом і ганьбою його кинуть до цієї ж в'язниці.

Нещасливий охоронець підповз до ями і спробував обережно заглянути досередини. Та тільки-но він висунув голову за край ями, як полонений знову жбурнув списа. Вартовий відсахнувся назад. Тоді він почав просити капітана Матео віддати списа, обіцяючи йому за це кобиляче молоко, пшеничні млинці, шматок баранини і кумис.

Матео, хоч і не зрозумів жодного слова, однак здогадався, що охоронець йому щось обіцяє. Адже зброя була в руці Матео, і це справляло на вартового належне враження. Тепер уже капітана не так мучив сором, що він сидить, як собака, у смердючій дірі. «Наберись духу, Матео, — сказав він сам до себе, — а то загинеш тут нізащо». Турбувала його також доля Марко, котрий через нього наразився на страшну небезпеку.

— Ходи-но сюди, голубчику! — покликав він спокійним, голосом. — Давай поговоримо!

Темношкіре обличчя, на якому блищали перелякані очі, повільно висунулося з-за краю ями.

— Ходи-по сюди, собачий сину, я тебе не чіпатиму! — привітно сказав Матео. — Біжи принеси мені поїсти і що-небудь випити холодненького. Цілу купу їжі, розумієш? Тоді я віддам тобі списа, і ти зможеш спокійнісінько проколоти мене. Ось твій спис, бачиш? Ну, біжи, друже!

Вартовий озирнувся на всі боки. Поволі спадали сутінки. Його товариші все ще ділили здобич. Він радо кивнув головою і жестами пояснив Матео, що виконає його бажання.

Як тільки він побіг, Матео взявся до діла. Він одламав вістря списа і почав видовбувати у твердій стіні приступки. В земляній в'язниці стало зовсім темно. На небі проступили перші зірки.

Раптом до слуху Матео долинув приглушений стогін. Здавалось, наче він іде з-під землі. Капітан Матео завмер і прислухався. Тепер він уже розрізняв кволі поклики. Хтось називав його ім'я. Матео не боявся ні людей, ні чортів, але цей примарний голос нагнав на нього добрячого страху. Чи не смерть кличе його до себе?

В'язниця, в якій він сидів, була на краю села. Гомін уже вщух. Не чутно було ні валування собак, ні щебетання пташок на деревах. Затихло й голосіння жінок.

— Хто мене гукає? — спитав Матео, але його громовий голос поглинула тісна яма. Він знову прислухався і знову почув своє ім'я. Вловивши перські слова, Матео з полегшенням зітхнув. Йому пригадалось, що в караунасців було чотири ями для полонених. Значить, окрім нього, тут десь недалеко сидить ще один в'язень.

— Хто там? — гукнув Матео. — Назвіть своє ім'я!

— Хасан-бек.

— Зачекайте, Хасан-бек. Я зараз спробую вибратися з цієї паскудної дірки. Може, мені вдасться допомогти вам.

І він знову з гарячковою поквапливістю взявся за роботу. Розмовляти було ніколи. Те, про що він тільки догадувався, тепер підтвердилось. На караван вчинено напад. Але де ж інші? Що сталося з Ніколо й Мафіо Поло? Де Марко?