Читать «Очікування шторму» онлайн - страница 6
Юрій Авдєєнко
— Друже, — сказав я, — меблі псуєш.
— Буржуазне збіжжя жалієш? — огризнувся парубок. І зморщився, і закліпав віями, наче йому в очі попало мило.
— Меблі не винні, — заперечив я. — Тепер вони наші. Революційні… Робітничо-селянські…
— Згинь! — сказав парубок. — Ти мені світло заступаєш. І заважаєш зосередитися.
І він знову, вже, звичайно, мені на зло, тицьнув у плюш крісла, щоправда, цього разу погашену сигару. Вивів якусь закарлючку. Може, розписався.
— Ти звідки такий розумний? — спитав я.
— Звідки треба, — відповів він. — Ось піднімуся, межи очі приголублю. Повну ясність матимеш. І твій інтерес до мене пропаде.
Тут я теж настовбурчився:
— Інтерес мій до тебе набухає. Може, вийдемо? Побалакаємо.
— Ходімо, — байдуже відповів хлопець. Засовався в кріслі. І вийняв з кишені наган.
— Кравець! — Каїров висунувся в напіввідчинені двері. — Давай…
Цього разу ми не затрималися у кімнаті, де стукала друкарська машинка, а пройшли далі, у вузький кабінет, стіни якого геть усі були заставлені книгами.
Ми були в кабінеті лише удвох. І Каїров запитав:
— Чи готовий ти, ризикуючи власним життям, урятувати Миколу Згорихату від смертельної небезпеки?
— Якщо зможу…
— Треба змогти.
Каїров сів на край письмового столу, широкого, рівного, обшитого гарним зеленим сукном. І шкірянка його торкнулася мармурової дошки з бронзовими чорнильницями, великими і масивними, наче ядра.
— Слухай мене, Кравець. Уже доба, як Микола через гори пішов у Туапсе до білих… Я дав йому явку. А сьогодні, дві години тому, мені повідомили, що явка провалена, що користуватися нею не можна… Туапсе — місто маленьке. Ти мусиш розшукати там Миколу. І сказати йому від мого імені, що завдання залишається в силі, але явка… недійсна. Зрозумів?
— Усе зрозумів, — сказав я.
— Головна заковика полягає в тому, — Каїров нервово пересмикнув плечима, накинута на плечі шкірянка сповзла і впала на чорнильне приладдя, — що ти мусиш потрапити в Туапсе раніше від Миколи Згорихати. Бо тільки він дістанеться до міста, як відразу ж вирушить на явку. Така була настанова. І Микола буде виконувати її…
— Як же бути? — сказав я. — Якщо морем…
— Морем нічого не вийде. І довго це… І французи вздовж берега шастають… Закурюй.
Каїров дістав портсигар. Закурили.
Потім він глянув на мене, ніби щиро щось жаліючи, і сказав:
— Вихід такий… Є у нас аероплан на ходу. «Фарман». І льотчик є — відчайдушний хлопець. Полетите на світанку. Десь неподалік од Туапсе знайдете галявинку. Приземлитесь. Звідти — розбийсь, але завтра до вечора в Туапсе прибудь.
— Зроблю, товаришу Каїров.
— Упевнений. Але це лише половина справи… Попередивши Згорихату, ти вирушиш у селище Лазаревське. Я дам тобі зв'язок. У селищі перебуває перестарілий і хворий професор Сковородников. І при ньому колекція давньоруського живопису, яка являє собою цінність. Треба зробити все, щоб колекція не була вивезена білими за кордон. Розумієш, стародавні картини, ікони — це тепер народне надбання. Рано чи пізно війна закінчиться. А ми, більшовики, повинні думати наперед… — Каїров помовчав, потім неохоче сказав: — Не забувай лише, чого я тебе вчив. Хоробрість, спритність, винахідливість — це все добре. Та головне для розвідника… — Він повчально постукав пальцем по голові.