Читать «Очікування шторму» онлайн - страница 4

Клавдія Іванівна пам'ятає, що батько постійно сидів перед голубником на саморобній маленькій лаві, переконуючи когось із приятелів: «Що твої царицинські! Високо літають, та без пуття. Поштар — не повірив би сам, але читав — до тисячі кілометрів подолати може. Звичайно, не кожен, а видатний. Але може ж…»

Голуби. Ніби відчувають, що їх вихваляють. Тулуб несуть прямо, шиєю крутять бадьоро. Округлість голови у поштарів плавна. Сходиться з дзьобом майже без усякого кута. Восковиця над дзьобом велика, сіра. Довкруги очей — біло-рожеві кільця з червонуватими прожилками.

Не можна сказати, що Клавдія Іванівна любила голубів. Але їх любив покійний батько. І це було для дочки святим.

Потягнувши за кінець старого, проте ще міцного шнура, вона підняла сітку-замок голубника. Закріпила шнур у зволоженому вечірньою росою кільці й повернулася в будинок.

Постоялець стояв біля відра з водою, відсьорбуючи з кухля. Краплі води застряли в його бороді. І він витер їх великим картатим носовиком. Поставивши кухоль на квадратну, зроблену з дуба дощечку, він спитав Клавдію Іванівну:

— Ви самі носите воду з криниці?

Клавдія Іванівна заперечливо похитала головою:

— Це робить сусідський хлопчик.

Постоялець розуміюче кивнув. Він був у сірому костюмі, свіжій сорочці, з краваткою і в короткому солом'яному капелюсі канотьє.

Те, що він, перебуваючи в приміщенні, не зняв капелюха, свідчило про його погане виховання і трохи обурило Клавдію Іванівну. Проте вона нічим не видала цього. І нічого, крім цікавості, не було в її очах.

— Це правда, що наші залишили Новоросійськ? — спитала вона.

Замість прямої відповіді він пригадав біблію:

— Правда сиріч істина… Як сказано в Іоанна: «І пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними…»

— Чи дуже це потрібно?

— Бути вільним? Це поняття — як мода. Ніхто не замислюється, чи потрібна вона. Її просто сліпо наслідують.

Він говорив тихо. Але з якоюсь ледь помітною ноткою фальші, наче провінційний актор, що грав роль людини, яка давно пізнала життя і втомилася від його безглуздя.

— А чи не можна напоумити людей? — Клавдії Іванівні не хотілося, щоб розмова закінчилася так швидко. Вона повинна зрозуміти, що за людина її постоялець.

— В історії людства акція напоумлення багато разів мала місце, та ба, марно. Ось і нині червоні і білі напоумлюють одні одних кулями, снарядами, шаблями. А іноді просто канчуками.

— Я мала на увазі зовсім інше — слова. Адже сказано: спочатку було Слово…

— Але сказано й інше: я голос волаючого в пустелі… Мила дівчино, суворі, дуже суворі заходи здатні напоумити людство. Та не бентежиться серце ваше, та не настрашиться…

Він повернувся і попрямував до дверей у свою кімнату, виразно даючи зрозуміти, що не схильний вести бесіду далі.