Читать «Очікування шторму» онлайн

Він не побачив людей. Долинському здавалося, що на пристані в голубуватому примарному світлі місяця між канатами і литими чавунними кнехтами лежать речі невизначеної форми, можливо, мішки з фуражем або якісь інші упаковані з тюки вантажі. Та коли він підійшов ближче, то зрозумів, що це люди. І впізнав двох козаків, що їх охороняли.

Північ студила вітром, що ринув із заходу. Й туман не розстелявся над морем. Навпаки, воно було ясним, але не виблискувало, як завжди, дуже м'яким, майже сріблястим, наче хутро песця, яке в Єкатеринодарі Долинський виграв у барона Хайта. Офіцери тоді коротали вечір у Дворянському зібранні. Розважалися картами. Як правило, грали в «двадцять одно». Хайту щастило. Долинський спочатку програвав йому по великому рахунку. Але потім доля відвернулася од барона, і він спустив усе, аж до шкурки голубого песця, що потрапила до нього лише богові відомими шляхами.

Барона Хайта вбито біля Касторної, коли він під прикриттям чотирьох танків вів ескадрон на село Успенське. Танки спочатку наробили паніки у стані противника. Більшовики гукали:

— У, мерзотники! Якісь вози пустили, що йдуть і стріляють.

Трохи згодом оговтались. І до гармат…

Два танки довелося на буксирах відтягувати у Касторну. Для ремонту. Барона теж доставили на станцію. Тільки ремонт йому вже не знадобився. Він помер біля конов'язі, протягнутої по чотирьох гладких дубових стовпчиках. Кінь його крутив хвостом, дико водив очима і гриз вудила, силкуючись звільнитися від прив'язі, нарешті шарахнувся зі страху по флангу ескадрону, підминаючи і людей, і амуніцію.

Шкурку песця Долинський думав перетворити на талісман, на свого роду шагреневу шкіру. Та в тифозному Ростові її з'їли щури…

— Підняти людей! — сказав Долинський козакам.

Один із козаків, очевидно, старший, крекчучи, підвівся з кнехтів, поправив лямку карабіна, що сповзла з плеча, і сказав неголосно, а швидше нудно:

— Піднімайтеся, громадяни. Мабуть, не глухі. Команда їхнім благородієм подана.

Люди вставали без підганянь. Не швидко і не повільно. А спокійно, з вичікувальною обережністю…

Долинський одразу ж вирішив не дивитися їм в обличчя, але серед дев'яти різних за віком жінок стояла дівчинка років семи з притиснутим до грудей плюшевим ведмедем, у якого було відірване ліве вухо. Долинський не стримався, зупинив погляд на дитині. Відчув холод між лопатками. «Їй також холодно», — подумав він. Була середина ночі. Звичайно ж, дівчинка хотіла спати.

Люди не знали приготованої для них долі. Біля жіночих ніг темніли валізи, горбилися клунки. Долинський подумав: «Треба сказати, щоб не брали речей». Але тут же відмовився од цієї думки: жінки захвилюються, запанікують.

Широка баржа чорною плямою похитувалася біля пристані. Вода хлюпотіла. Матроси з буксира, над яким горіла жовта каламутна лампочка, лаштували на баржу трос. Буксир був утричі менший за баржу. Чорна труба стирчала над ним, наче капелюх.