Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 41

— Стривайте, пане Норріс… Даруйте ще раз, що я такий прискіпливий. Але мені доводилося мати справу з малярами. Як ви гадаєте, що вони роблять, коли знищують картину?

— Ну, вони крають полотно на клапті, потім спалюють або викидають на сміття…

— А до цього?

— Я вас не розумію.

— Для такого аматора, як ви, це дуже дивно. А підрамник? Що вони роблять з підрамником? Теж викидають? Ні… А тут я бачу лише три підрамники — і всі три нові-новісінькі.

— Моя дружина інколи дарує своїм подругам ті картини, якими вона більш-менш вдоволена…

— Котрим подругам? Чи не тим, що приходять увечері?

— Увечері або вдень…

— Виявляється, у вашої дружини набагато більше праць, аніж я був подумав спочатку…

— Їх справді чимало…

— Я вам більше не потрібна? — запитала пані Йонкер. — Чи, може, спустимося разом і я вас почастую часи?

— Зачекайте хвилинку, мадам. Ваш чоловік дуже люб'язно провів мене по всьому будинку. І тільки чомусь забув показати, куди ведуть оті он двері… — Він показав на масивні, темні дубові двері в глибині малярні. — Хто знає? Можливо, там ми знайдемо решту ваших кар тип…

Напруження досягло краю, в повітрі запахло грозою, і здавалось, от-от спалахне блискавка. Голоси лунали глухо, різко.

— Боюся, що ні, пане комісар, — хрипко промовив Йонкер.

— А звідки вам знати?

— Бо вже принаймні кілька місяців, коли не років, ці двері ніхто не відчиняв… Колись там була кімната тієї самої особи, про яку оце згадувала моя дружина. Там вона відпочивала після роботи…

— І ви досі зберігаєте її як святилище? Після стількох років? Оце кохання;!

Він нападав навмисне, щоб роздратувати супротивника. Внутрішній голос казав йому, що годі вже панькатися, тепер треба показати зуби; байдуже, що ця сцена відбувається не в його кабінеті на набережній Орфевр, а в чужій приватній малярні, звідки відкривається панорама всього Парижа.

Голландець стиснув кулаки, але не піддався на провокацію.

— Я певен, пане Мегре, що коли б і я зненацька до вас заскочив і заходився порпатися в усіх закутках, ставити вашій дружині підступні запитання, то багато подробиць вашого приватного життя видалися б мені дуже дивними, ба навіть нез'ясовними. Річ, певно, в тім, що в кожного з нас різна психіка, різне поводження. Те, що я вважаю звичайною річчю, може не відповідати вашим нормам. І навпаки. Це чималенький будинок… Практично у мене тут немає іншого клопоту, як мої картини. Ми рідко буваємо серед людей, а моя дружина, як ви змогли пересвідчитися, часом бавиться малюванням. Чому ж вас так дивує, що вона не надає жодного значення тому, що потім стається з її картинами? Адже вона мав цілковите право палити їх, викидати на смітник чи дарувати друзям…

— Яким друзям?

— Я змушений повторити те, що ви вже могли чути в моєму кабінеті. З мого боку було б непорядністю через надмірну балакучість наражати безвинних людей на неприємності. Навіть на подібні до тих, яких ми зараз зазнаймо самі, бо вночі на нашій вулиці комусь, бачте, заманулося вчинити стрілянину…

— А тепер повернімося до тих дверей…