Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 39

— Ви вже давно маляруєте, мадам? Замість відповісти просто вона пояснила:

— Важко жити в домі, де стільки картин, з чоловіком, схибленим на малярстві, й утриматися від спокуси і собі побавитися пензлем. Певна річ, мені не до снаги змагатися з корифеями, чиї роботи день і ніч висять у мене перед очима. Отож довелося вдовольнитися абстрактним живописом. Тільки, ради бога, не питайте в мене, що означає моя мазанина…

За роки, прожиті в Англії та Парижі, вона все ж таки не позбулася своєї південної вимови, і комісар, який тепер не проминав жодного нюансу, відразу це помітив.

— Ви народилися в Ніцці?

— Вам і це відомо?

Тепер уже була його черга надіслати їй сигнал. І, дивлячись їй просто у вічі, комісар промовив:

— Яв захваті від церкви Святої Заступниці!

Вона не зашарілася, та він зрозумів, що влучив у ціль.

— Я бачу, ви чудово знаєте місто…

Церква Святої Заступниці стояла посеред найбіднішого району старої Ніцци, з вузькими, завжди темними й сірими вуличками, впоперек яких від вікна до вікна були натягнуті вірьовки, на котрих сохла білизна.

Тепер він був майже певний, що саме в одному з тих скособочених бараків, біля яких завжди кишіла напівгола замурзана дітвора, і побачила вперше світ незрівнянна господиня цього дому.

Погляд, яким вони обмінялися, підтвердив його здогади, хоча для голландця всі ці миги були; певно, зрозуміліші не більше, ніж умовні знаки масонів.

Хоч Мегре вже вибився у великі начальники, став головним комісаром Сюрте і очолював цілу оперативну групу і в ньому й досі сидів плебей.

А пані Йонкер? Байдуже, що вона жила тепер серед картин, гідних Лувру, з'являлася, обвішана діамантами, рубінами, смарагдами на великосвітських вечорах у Лондоні та Манчестері, — дитинство її минуло в смердючих нетрях під покровом Святої Заступниці. І Мегре не здивувало б, якби він дізнався, що замолоду вона торгувала квітами десь на площі Массена.

Обоє тепер грали ті ролі, які їм відвела доля. Та нащадок голландських банкірів не міг зрозуміти, що саме крилося поза цим світським обміном зовні банальними фразами.

— Ваш чоловік, певно, лише заради вас побудував цей прегарний особняк?

— О ні! Ми познайомилися з ним значно пізніше. Тоді в нього була інша дорога подруга, справжня художниця… Вона й досі виставляється в галереях. Мене дивує, чому вони не побралися. Щоправда, вона вже була не першої свіжості… Що ви скажете з цього приводу, Норрісе?

— Я про це вже забув…

— Ось бачите, який він у мене вихований та делікатним!

— Я вас щойно запитав, чи давно ви маляруєте?

— Як вам сказати… Вже кілька місяців.

— І ви щодня працюєте в цій малярні?

— Я бачу, ви вирішили вчинити мені справжній допит, — пожартувала вона. — З вашого запитання видно, іцо ви не знаєте, що то бути жінкою, та ще й господинею такого дому… Коли б ви, приміром, запитали, що я робила вчора о тій чи о тій годині, то навряд чи я спромоглася б вам точно відповісти. Я дуже ледача! І хоч дехто каже, що в ледарів час минає повільно, я з власного досвіду знаю, що саме навпаки. Встаю я пізно. Не дуже кваплюся одягатися. Потім ще якусь годину базікаю з покоївкою. Далі приходить куховарка по мої вказівки. І незчуєшся, як уже час обідати…