Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 40

— Ви говорите багато зайвого, моя люба…

А Мегре:

— Для мене дивина, що вночі теж можна малювати… На цей раз він добре бачив, як перезирнулися між собою господарі дому.

Першим заговорив голландець:

— Можливо, такого не траплялося з імпресіоністами, котрі кохалися в грі сонячних бліків, але я знаю кількох сучасних художників, які вважають, що при штучному освітленні деякі кольори стають яскравішими…

— Чи не тому, мадам, і ви малюєте ввечері?

— Я малюю тоді, коли маю до цього охоту.

— І вона у вас з'являється лише після вечері й тримає біля мольберта аж до другої години ночі…

Вона спробувала всміхнутися.:

— Од вас і справді нічого не сховаєш…

Він кивнув на чорну завісу вздовж заскленої стінки, що виходила на авеню Жюно.

— Як бачите, цю завісу вже не можна запнути так, щоб не залишилося шпарини. А на кожній вулиці завжди є бодай одна людина, яка страждає від безсоння. Щойно я розмовляв з вашим чоловіком… Людина культурна в такому разі читає або слухає музику. Інші дивляться у вікно…

Йонкер, здавалося, вирішив передати всю ініціативу своїй дружині. Одвернувшись до внутрішньої стіни, він почав аж надто зосереджено розглядати панораму Парижа, вдаючи, що лише краєм вуха слухає розмову, яка вже не цікавить його особисто.

Небо дедалі світлішало, а на заході, над самим обрієм, широка сліпуча пляма свідчила про те, що сонце от-от сяде.

— Ваші картини зберігаються в цих шафах?

— Ні! Ви, може, хочете в цьому переконатися? Будь ласка, я не вважатиму за нескромність. Врешті, така у вас професія…

Вона підійшла до шафи й відчинила дверці. Там було кілька рулонів мальованого паперу, запас тюбиків з фарбами, купа пляшок, банок та коробок. Як і на столі, там панував цілковитий гармидер.

У другій шафі не було нічого, крім трьох клаптів білого полотна, на яких виднілися етикетки крамнички з вулиці Ленік.

— Ви розчаровані? Певно, ви сподівалися знайти скелет у шафі.

Цей тонкий каламбур не викликав у комісара сподіваної реакції.

— До скелета ще далеченько, — похмуро відказав він. — Поки що Лоньйон лежить у лікарні…

— Що за дивне ім'я? Про кого це ви говорите?

— Про одного інспектора…

— Це на нього напали минулої ночі?

— Ви певні, мадам, що справді були у себе в спальні, коли пролунав постріл… точніше, три постріли?..

— Мені вдається, пане Мегре, — обізвався Йонкер, — що цього разу ви заходите занадто далеко…

— В такому разі можете самі мені відповісти. Пані Йонкер віддає частину свого часу малярству, здебільшого вечорами, і працює допізна. І раптом я бачу її в майже порожній малярні.

— А хіба у Франції вже є закон, який зобов'язував би людей меблювати свої малярні?

— Я сподівався побачити принаймні кілька полотен, байдуже — закінчених чи ні… Куди ви діваєте ваші картини, мадам?

З погляду, який вона метнула на свого чоловіка, було ясно, що вона доручає йому відповісти за неї.

— Мірелла не претендує на ім'я художниці…

Він уперше почув, як її звуть. Певно, раніше вона була просто Марією.

— Здебільшого вона знищує сво'і праці, як тільки закінчить…