Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 43

— Я не питатиму, пане Йонкер, звідки тут ці візерунки, щоб не примушувати вас неславити ім'я вашої колишньої подруги… А втім, он той силует робить подібну гіпотезу неможливою…

На стіні кількома жирними штрихами було зображено Міреллу, і цей портрет видався комісарові значно живіший, ніж деякі з розвішаних у салоні полотен.

— Ви чекаєте пояснень?

— Неодмінно! Хоч спосіб життя у нас із вами справді різний, і я можу дечого не зрозуміти у вашій поведінці. Та мені здається, що навіть ваші найкращі друзі, одного з вами кола, були б дуже здивовані, якби побачили під вашим дахом оці, даруйте, фрески…

Крім реалістичного зображення тих частин людського тіла, що їх звичайно прикривають одягом, над ліжком рукою справжнього знавця, обдарованого найрозбещенішою уявою, були змальовані сцени любощів. Трохи нижче ряди вертикальних паличок нагадали комісарові ті позначки, що їх роблять на тюремних мурах в'язні, рахуючи відсиджені дні.

— Невже авторові цих шедеврів так кортіло звідси вийти?

— Я вас не розумію.

— Ви досі не знали про існування цього живопису?

— Я давно вже не заглядав до цієї кімнати…

— Як давно?

— Ну принаймні кілька місяців… Я вже вам казав… Те, що я побачив, мене так шокувало, що я замкнув двері й закинув ключа на шафу…

— При вашій дружині?

— Я вже не пригадую…

— А як ви, мадам? Ви знали, що було зображено на стінах цієї кімнати?

Вона ствердно кивнула головою.

— І вам було приємно побачити там свій портрет?

— Який же це портрет? Просто грубий шкіц… Таке міг би намазюкати кожний.

— Я чекаю, поки ви. домовитесь між собою і все-таки скажете мені, що все це означає.

Запала тиша, і, не питаючи дозволу, Мегре витяг із кишені люльку.

— Я ось думаю, чи не краще мені викликати мого адвоката, — промимрив голландець. — Сам я не досить добре знаюся «на французьких законах. Та й не певний, що ви маєте право вчиняти мені подібний допит.

— Що ж, коли замість відразу дати більш-менш вірогідну відповідь ви звертаєтеся до адвоката, то звеліть йому їхати до Сюрте… І збирайтесь самі. Ми з вами зачекаємо на нього у моєму кабінеті…

— Ви хочете заарештувати мене? А де ваш ордер?

— За ордером затримки не буде…

Він попрямував до телефону.

— Стривайте…

— То хто жив у цій кімнаті?

— Це давня історія… Може, спустимося вниз? Я вам докладно про все розповів би за чаркою доброго старого віскі. І мені зараз теж хочеться закурити, а я з собою не прихопив жодної сигарети.

— Гаразд, ходімо. Тільки з тією умовою, що пані Йонкер нас не залишить…

Вона повернулася і перша покірно вийшла з кімнати. Ступала вона мляво, немов дуже втомилася. Слідом рушив Мегре. За ним Йонкер.

— Тут? — кволо запитала Мірелла, коли вони спустилися до салону.

— Я волів би краще в моєму кабінеті.

— Чим вас почастувати, пане комісар?

— Спасибі, поки що не треба!

Вона повільно звела очі на дві склянки, що стояли на письмовому столі. Виходить, щойно комісар уже пив з її чоловіком. Чи не означала його відмова тепер, що становище круто змінилося?