Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 38

Біля мольберта стояв круглий столик, захаращений тюбиками з фарбами.

Трохи далі, на другому простому столі, збитому з голих дощок, — вперше в цім домі він бачив прості меблі, — валялися якісь банки, бляшані коробки, пляшки та ганчірки.

Вмеблювання довершували дві старі шафи, крісло та стілець, на яких уже злиняла, а місцями й облізла брунатна оббивка.

Мегре всім єством відчув, що тут щось негаразд, хоч поки що й не міг би сказати, у чім, власне, річ. Це він і силкувався встановити, коли його слух вразила фраза, з якою голландець звернувся до своєї жінки.

— Комісар завітав до нас зовсім не для того, щоб помилуватися картинами. Як це не дивно, але його більше цікавить тема ревнощів. Досі він був певен, що всі жінки однаково ревниві…

Це було сказано немов між іншим, ледь іронічно, тоном дружнього жарту. Та Мегре відчув у цій фразі щось більше, ніж дружній жарт. Чи не попереджав, Йонкер свою жінку про небезпеку, натякаючи, як їй слід поводитися? І комісар міг би заприсягтися, що кліпанням повік пані Йонкер відповіла: сигнал прийнято.

— У вас ревнива дружина, пане Мегре?

— Признаюсь вам, люба пані, вона досі не давала мені приводу над цим замислитися.

— Але ж через ваш кабінет, певно, проходить стільки жінок.

Невже він помилявся? Зараз йому знову вчувся потайний сигнал, але адресований уже йому самому.

Комісар напружив пам'ять, намагаючись пригадати, чи пройшла свого часу через його кабінет ця гарна пані, що зараз оце стояла перед ним. Їхні погляди стрілися. На її вродливому обличчі так само бриніла невиразна чемна усмішка, усмішка господині дому, котра приймає гостя. Та чи не суперечив їй вираз великих карих очей, які тепер кліпали довгими віями?

— Я не хотів би, мадам, щоб ви припиняли через мене свою роботу, — стиха промовив він.

Та вона вже встигла покласти пензля на столик і, розв'язавши свій тюрбан, струснула головою. На плечі важко впали пасма чорного волосся.

— Коли не помиляюся, ви з v походження француженка?

— Норріс вам уже це сказав?

Запитання було цілком природне, навіть банальне. Але для комісара й воно було сповнене іншого, потайного змісту.

— Я знав це ще до того, як сюди прийти.

— О! Ви навіть наводили про мене довідки?

І куди тільки поділася та невимушеність, з якою пан Йонкер приймав його в своєму кабінеті на першому поверсі? А іронія? Чи не зів'яла раптом та ледь зневажлива іронія, з якою він щойно майже галопом проводив свого гостя по численних покоях, немов той гід, що показує набридлим екскурсантам неоціненні раритети якогось старовинного музейного палацу?

— Ви часом не втомилися, моя люба? Може, відпочили б…

Новий сигнал? Чи, може, наказ?

Вона легко зняла свою білу хламиду і залишилася в чорній сукні, котра щільно облягала її пишні зрілі форми. Комісарові здалося, що вона відразу стала вищою і дебелішою.