Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 29

— Пан Манессі? Це Мегре…

— Зачекайте хвилинку, я зачиню двері… О! Тепер я вас слухаю… Ви вже вдарилися в живопис?

— Яв ньому нічогісінько не тямлю. Ви часом не знаєте голландця на ім'я Норріс Йонкер?

— З авеню Жюно? Я не тільки його добре знаю, але й провадив за його рахунок експертизу деяких картин. У нього одна з найліпших колекцій живопису другої половини дев'ятнадцятого та початку двадцятого сторіччя…

— Виходить, він дуже багатий?

— Його батько був банкіром і теж аматором живопису. Норріс Йонкер зріс поміж шедеврів Ван-Гога, Піссаро, Мане, Ренуара. Нічого дивного, що він одійшов від фінансових справ. По смерті батька він успадкував значну частину його полотен, а дивіденди, котрі йому сплачує брат, дозволяють йому дедалі збільшувати свою колекцію…

— Ви з ним особисто зустрічалися?

— Авжеж. А ви?

— Ще ні!

— Він більше схожий на англійця, ніж на голландця… Такий собі типовий джентльмен. Коли мені не зраджує пам'ять, він закінчив Оксфорд і потім ще довго жив у Англії… Хтось мені казав, що під час війни він був полковником британської армії…

— А що вам відомо про його дружину?

— О, це справжня красуня!.. Раніше вона була в шлюбі з якимось англійцем із Манчестера…

— Знаю, знаю… Шарикопідшипники…

— А чому вас так зацікавив цей Йонкер? Сподіваюся, не тому, що хтось пограбував його картинну галерею?

— Ні.

Тепер настала черга комісара вдаватися до ухильних відповідей.

— Вони часто бувають у місті?

— Гадаю, ні.

— Йонкер навідує інших аматорів живопису?

— Певна річ, він стежить за всіма розпродажами і знає, коли й що саме продаватиметься в Друо, Гольєрі, в Сотбі чи Нью-Йорку.

— Він часто подорожує?

— Ви багато від мене вимагаєте… Раніше він немало їздив, а як зараз — не знаю. Зовсім не обов'язково турбуватися самому, щоб купити картину на відкритому розпродажу. Навпаки, великі покупці здебільшого діють через своїх представників…

— Одне слово, це людина, на яку цілком можна покластися?

— З заплющеними очима.

— Дякую вам!

Від цього йому не стало легше, і, підвівшись із-за столу, Мегре без ентузіазму попрямував до шафи, щоб надягти плаща і капелюха.

Чим більш відомі, шановані люди, тим складніше мати з ними справу, з'являтися непроханим гостем до їхніх домівок, вчиняти їм допит. Здебільшого їм нічого не варто зняти трубку й поскаржитися якомусь великому цабе, а другого дня поліцаєві вже не позбутися халепи.

На якусь мить він завагався: чи взяти з собою когось із інспекторів, та врешті вирішив іти на авеню Жюно без нікого, щоб надати цьому візитові менш» офіційного характеру.

А ще за півгодини він вийшов із таксі перед триповерховим особняком і подав свою візитну картку одягненому в білий смокінг Карлові, який провів його до холу. Одне слово, все відбувалося так, як змалював інспектор Шінк'є, з тією хіба різницею, що замість десяти хвилин комісара, з огляду на його високий ранг, примусили чекати лише п'ять.

— Ходіть, будь ласка, за мною…

Слідом за Карлом комісар перейшов салон, де йому пощастило менше, як Шінк'є: прекрасної пані Йонкер там уже не було. Голландець приймав його у своєму кабінеті. Відколи пішов інспектор, пан Йонкер не перемінив ні одягу, ні, сказати б, місця. Сидячи біля письмового столу в стилі ампір, він пильно розглядав гравюри за допомогою величезної лупи, то віддаляючи, то наближаючи її до паперу.