Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 28
Жорж Сіменон
— Пробачте, мадемуазель, але я хотів би поговорити з першим секретарем…
— Хто його просить?
— Комісар Мегре з Управління карного розшуку.
— Зачекайте хвилинку. Я подивлюся, чи в себе зараз пан Гудекамп…
Згодом у трубці почувся знову той самий голос:
— Пан Гудекамп зараз на нараді… Я можу дати вам телефон другого секретаря, пана де Вріеса… Не кладіть трубки…
За хвилину в трубці залунав чоловічий голос, певна річ, уже не такий свіжий, з помітнішим акцентом.
— Це Хуберт де Вріес, другий секретар посольства Нідерландів…
— З вами говорить головний комісар Мегре, начальник бригади карного розшуку…
— Слухаю вас…
В уяві комісара відразу постав сухий підозрілий молодик — недарма ж він лише другий секретар — білявенький, певно, одягнутий аж надто елегантно, як це водиться з людьми півночі.
— Я хотів би навести довідки щодо одного з ваших підданців, який уже давно живе в Парижі… Певно, ви його знаєте…
— А де ви зараз, мосьє Мегре?
— У своєму кабінеті на набережній Орфевр.
— Не ображайтесь, якщо я сам до вас зателефоную. Минуло принаймні п'ять хвилин, поки в комісаровому кабінеті задзвонив телефон.
— Даруйте, мосьє Мегре, але до нас щодня дзвонять усякі люди і часом привласнюють собі чужі титули. Здається, ви хотіли запитати в мене про когось із голландців, що мешкають у Парижі?
— Про пана Норріса Йонкера…
Комісарові чомусь здалося, ніби його співрозмовник на тому кінці проводу раптом насторожився.
— Ви його знаєте?
— У нас в Голландії не менше Йонкерів, як у вас Дюранів. Норріс також досить поширене ім'я…
— Цей Норріс Йонкер — родич амстердамських банкірів.
— Банк «Йонкер-Хагг і компанія» один із найдавніших у нашій країні. Старий Кеес Йонкер помер років п'ятнадцять тому, і, коли не помиляюся, всі справи перейшли до його сина Ганса.
— А Норріс Йонкер?
— Особисто я з ним не знайомий.
— Але ж вам відомо, що такий існує?
— Певна річ! Здається, він член гольф-клубу «Сен-Клу»… Цілком можливо, що там могли зустрітися…
— Він одружений?
— Еге ж, з однією англійкою… Принаймні так мені казали. Дозвольте і собі запитати вас, мосьє Мегре, чим вас цікавить пан Норріс Йонкер?
— Він мене цікавить остільки, оскільки…
— Ви з ним бачилися?
— Ще ні!
— Ви не гадаєте, що вам було б значно краще звернутися безпосередньо до нього самого? Далебі, я зможу дати вам його адресу…
— Я її знаю.
— Норріс Йонкер рідко буває у нашому посольстві. Bin належить до родини не тільки респектабельної, але й вельми видатної, і в мене є всі підстави гадати, що він сам людина вельми шанована… Його колекція картин славиться на весь світ…
— А що ви знаєте про його дружину?
— Мені було б легше відповісти, коли б я знав, що саме вас цікавить. Як мені розповідали, пані Йонкер народилася на півдні Франції і вийшла заміж за англійця Герберта Мура, родом із Манчестера, власника заводу шарикопідшипників.
— У них немає дітей?
— Здається, немає.
Мегре зрозумів, що більше нічого від нього не доможеться, і набрав інший номер, номер оцінника, з яким не раз мав справу і якого часто запрошували як експерта під час судового розслідування.