Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 191

— А де вона живе?

— Не знаю… Якщо хочете, я можу подзвонити Вів'є… Він, напевно, знає її адресу…

Обличчя Мегре немов скам'яніло, і, дивлячись на нього, важко було навіть збагнути, що таїлося за цією маскою дивовижного неприродного спокою. Пардон уперше бачив комісара в ту мить, як окремі розрізнені нитки розслідування спліталися в його уяві в один тугий вузол і перед ним повільно вимальовувалася істинна картина того, що сталося. Та як не силкувався лікар, він не міг розгадати тих потайних процесів, що відбувалися десь у глибині свідомості його приятеля.

— А що воно за людина, цей Вів'є?

— Загалом, це розумний толерантний чолов'яга, коли не йдеться про втручання держави в організацію медичного обслуговування. Тут він страшенний протестант j крайній індивідуаліст… Як на нього, то треба було б негайно позакривати усі муніципальні лікарні.

Комісар мовчки слухав, неквапливо посмоктуючи люльку, і з його обличчя не сходив вираз дивної апатії. Спантеличений лікар навіть не сподівався, що після такої паузи Мегре зможе продовжувати розмову саме з того місця, де вона урвалася.

— Ви гадаєте, що він зараз удома?

— Певна річ… Вечорами він допізна працює над великою монографією з питань стоматології… В ній він вбачає працю всього його життя.

— Я хотів би з ним поговорити… Подзвоніть і, будь ласка, запитайте, чи не погодився б він відповісти на кілька моїх запитань…

Професор справді був удома і за хвилину вже розмовляв з Пардоном.

— Пробачте, що я вас потурбував, пане професор. Я дзвоню від мого друга комісара Мегре… Він хотів би поговорити з вами.

Певно, той відповів якимось жартом, бо лікар раптом широко посміхнувся.

— Ще б пак!.. То я передаю… Він простяг трубку комісарові.

— Даруйте й мені, пане професор… Ви б надзвичайно полегшили мою місію, якби погодилися відповісти на два-три запитання… Так-так, Пардон переказав мені вашу розмову… Ви навіть собі не уявляєте, як ви мені допомогли… Прошу зауважити, що я звертаюся до вас як приватна особа, бо перебуваю зараз у відпустці за станом здоров'я… Я міг би поскаржитися, та тільки медицина тут безсила… Та й мій друг Пардон вважає, що я цілком здоровий… Річ у тім, що під час останнього розслідування мені довелося зіткнутися з людьми, на яких не поширюються звичайні закони, а оскільки я звик доводити кожну справу до кінця, мені порадили трохи відпочити… Ось моє перше запитання, пане професор: чи дуже ви здивувались би, довідавшись, що ваш колишній асистент доктор Мелан учинив злочин?..

У трубці почулося якесь гавкання, що його при бажанні можна було взяти за сміх. Коли Вів'є нарешті заговорив, то в його голосі почувалася незламна певність, як у людини, що звикла боротися за свої переконання.

— Шановний комісаре? я б не дуже здивувався, коли б навіть щось подібне зробили ви, я або моя консьєржка… Під певним тиском внутрішніх чи зовнішніх факторів будь-хто спроможний чинити проти закону та моралі…

— Як на вашу думку, про який тиск може йти мова у даному випадку — внутрішній чи зовнішній?