Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 193

— Пробачте, Пардон, якщо я залишу вас із дамами… Я цілком певний, що цю розмову підслуховували… Не виключено, що вони будуть там раніше за мене… До того ж унизу на мене чекають два агенти таємної поліції…

— Дозвольте, я вас підвезу… Адже моя машина у вас у дворі. Так буде швидше…

— Тоді я вийду з чорного ходу…

— Ти кудись ідеш? Надовго? — стурбовано запитала пані Мегре, коли вони з'явилися у вітальні.

— Не знаю… Сподіваюсь, що ні, а там буде видно…

— Ти не думаєш, що це небезпечно?

— Найнебезпечніше зараз — це сидіти на місці… Пардон мене підвезе й одразу повернеться…

По дорозі Мегре не промовив жодного слова і, скільки не озирався, не помітив «хвоста». Нічого не вдієш, певно, бідолашним агентам завтра теж доведеться йти у відпустку за станом здоров'я! А втім, з ними не будуть так церемонитися…

Вони незабаром звернули в тиху вузьку вуличку Фран-Буржуа, по обидві боки якої стояли старі будинки з дешевими мебльованими кімнатами. В них здебільшого жили емігранти, мало не з усієї Європи.

— На добраніч, Пардоне… Спасибі за все. Якщо я сьогодні чогось доб'юся, то лише завдяки вам…

— Хай вам щастить…

Мегре подзвонив. Невидима в темряві консьєржка відчинила вузьку хвіртку, прорубану у великих воротах під'їзду, і він опинився під високим склепінням, де ледве жевріла невеличка лампочка.

— Скажіть, будь ласка, як пройти до мадемуазель Мотт?

Праворуч, із віконця в стіні, долинуло:

— Прямо, потім направо… Другий під'їзд, квартира тринадцять…

Як тільки Мегре ступив на сходи, у коридорі спалахнуло світло, і трохи вище він побачив перед собою асистентку доктора Мелана з запаленим сірником у руці. Коли він порівнявся з нею, жінка промовила:

— Я боялася, що ви не знайдете дороги… Це в нас не так просто… Будь ласка, проходьте до кімнати…

Її голос помітно тремтів, у погляді відчувалася тривога, на блідому обличчі проступали червоні плями.

Кімната, куди вони зайшли, правила за вітальню, їдальню та спальню водночас. В ній було чисто й затишно. Від кількох старих потемнілих від часу меблів віяло журбою і спокоєм.

— Сідайте… Можете закурити.

— Сподіваюся, ви ще не спали, коли вам подзвонив професор?

— Я мало сплю…

В кімнаті не було ні радіо, ні телевізора, але на полицях стояло багато книг. Одна книжка, розгорнута, лежала на столику біля крісла.

— Ви забули вдома люльку?

Вона навіть не намагалася вдавати із себе чемну господиню і не приховувала своєї тривоги.

— Сьогодні вранці, коли я побачила вас у приймальні, я зрозуміла, що справи кепські… Мене лише дивує, що ви приїхали сюди…

— Пробачте, мадемуазель… Не знаю, чи сказав вам про це професор, але я можу розмовляти лише як приватна особа… Я не маю жодного права вас допитувати чи взагалі турбувати… Мої начальники примусили мене піти у відпустку за станом здоров'я, щоб урятувати від неприємностей дуже. впливових людей… Саме тому я звернувся до посередництва професора Вів'є. Але ви можете запропонувати мені негайно вийти геть або просто не відповідати на мої запитання…

Він говорив тихо й лагідно, немов вибачався, і могло навіть здатися, що його голосові бракує впевненості.