Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 189

— Ні. Я люблю несподіванки…

Не встиг він пройти і сотні метрів, як, обернувшись, одразу вгледів шпигів. Вони неприродно заметушилися й почали жваво жестикулювати, немов гаряче про щось сперечалися.

Комісар не міг поскаржитися, що його недооцінюють: двох агентів висилали лише тоді, коли злочинець вважався особливо небезпечним.

Він бачив їх уперше: таємна поліція здавна була підпорядкована міністрові внутрішніх справ.

Дійшовши до Бастілії, він уже був надумав, як позбутися хвоста. Але це був би аж надто жорстокий жарт, зовсім не по-товариському. А що, як у них малі діти?! Мегре махнув рукою і відмовився від свого блюзнірського наміру.

Потім підійшов до кіоска і, купивши кілька вечірніх газет, майже цілу годину просидів на лавці під платаном, немов старий рантьє.

Додому він повертався бульваром Бомарше та вулицею Шмен-Вер. Агенти невтомно йшли слідом.

До вечора ще залишалося багато часу, і Мегре вирішив прийняти душ та причепуритися.

Пардон так і не подзвонив.

Подружжя прибуло рівно о восьмій, і всі одразу сіли до столу. Пані Мегре подала суфле та смаженого півня у вині по-гальському.

— Мені довелося довгенько поморочитися, поки я натрапив на. одного добродія, який знає вашого стоматолога… Я вам потім розповім…

— А ви пригадуєте нашу останню розмову?.. Про викінченого лиходія?.. Про зло заради зла?.. Я тоді вам відповів, що такого не буває… Тепер я не певен цього..

Він не хотів говорити про це за столом. Дочекавшись кави, чоловіки взяли свої чашки й подалися до кабінету.

— Сподіваюсь, наші дами не заперечують?

— Якої вам наливки — малинової чи сливової?

І немов наперед знаючи думку свого друга, Пардон відповів:

— Ні тієї, ні другої…

Так само, як і під час їхньої останньої зустрічі, за відчиненим вікном густішали сутінки, але небо було чисте і ніщо не віщувало грози.

— Лише після п'ятого чи шостого дзвінка мені порадили звернутися до одного добродія, якого я давно знаю… Колись я досить активно залицявся до його сестри і, якщо не помиляюсь, був навіть ладний одружитися з нею…

Щоправда, відтоді минуло понад тридцять років, і а зовсім утратив їх із поля зору… Виявляється, цей Вів’є живе за два кроки від мене, на бульварі Вольтера… Між двома візитами я забіг на хвилинку до нього… Він зараз уже професор стоматології і добре знає Франсуа Мелана… Це його вихованець…

Пардон замовк і глянув на комісара довгим допитливим поглядом.

— Він вас дуже цікавить?.. Ідеться про карний злочин?

Комісар запалив люльку, затягся і, видихнувши хмарку сизого диму, тихо промовив:

— Або я дуже помиляюсь і муситиму розпрощатися з роботою, або я маю рацію, і тоді переді мною найцікавіша справа за всю мою кар'єру…

— Мелан причетний до цієї справи?

— Мало сказати причетний… Без нього її не було б!

— Кумедно!

— Чому?

— Бо між тим, що ви сказали, і тим, що я почув од Вів'є, існує певна спорідненість. Ви були у Мелана?

— Еге ж… Цього ранку, під тим приводом, що в мене болять зуби.

— Він високий, рудий, дуже короткозорий, синьоокий, з довгими руками?

— Я не зауважив, які в нього руки.