Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 190

— Що він вам сказав?

— Що в мене цілком здорові зуби.

— Якщо вас цікавить його біографія, то можу сказати, що він дуже темного походження… Він зріс у родині наймита… В їхньому селі Мелани були найбідніші, і до того ж батько мало не щодня напивався… В них було п'ятеро дітей… У Франсуа Мелана десь іще має бути сестра, на два-три роки старша за нього… Про все це Вів'є дізнався вже після того, як він зустрівся зі своїм студентом… Перші два роки він не знав про нього майже нічого. Мелан не з тих, хто легко розкривається перед іншими. В нього ніколи не було друзів… З дівчатами він теж не зустрічався… У них на факультеті ніхто не знав, що Мелан працює ночами, щоб заплатити за навчання… Вів'є досі дивується, як і де хлопцеві вдалося закінчити школу. Я наведу вам по пам'яті кілька його фраз: «Дуже здібний хлопчина, блискучий розум, але потайний на вдачу… Видно, його завжди щось мучило…»

Мегре жадібно слухав, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Після університету Вів'є взяв його собі в асистенти — не тільки для того, щоб підтримати хлопця, а ще й тому, що це був найкращий його студент…

«Спочатку з ним було дуже важко, — признався мені Вів'є. — Мовчазний, похмурий, відлюдькуватий — бувало, за день і трьох слів не промовить… А про себе — нічичирк… Та якось я запросив його в гості — до речі, це теж було не так просто… Ми пообідали, трохи випили, потім я завів його в кабінет і примусив розказати, хто він і що… Коньяк усе-таки допоміг, хоча він пив дуже неохоче… Поступово він трохи пожвавішав і розказав мені про своє минуле…»

Пардон запалив сигару і знову глянув на Мегре.

— Це в'яжеться з його особою?

— Мені кортить довідатись, що було далі…

— Виявляється, коли йому було років дванадцять, вія дізнався, що його справжній батько був не батрак, а місцевий поміщик, якийсь збіднілий шевальє, у якого його мати замолоду працювала покоївкою. Він уже не жив у тому селі, і хлопець утік з дому й подався до Льєжа шукати батька… Вони зустрілися, але той, довідавшись, у чім річ, грубо зареготав і звелів вигнати хлопця у три вирви… Ця подія дуже вплинула на нього… Він більше не повернувся до села і втовкмачив собі в голову, що він теж «благородний»… Тому в університеті він був таким відлюдьком — студенти з багатих родин не приймали його до себе, а біднішими він сам нехтував…

«Сподіваюсь, ви ж не збираєтесь довіку жити самотньо?» — обережно запитав Вів'є у свого асистента.

«Не знаю… — тихо відповів той. — Може, і я колись одружуся, якщо знайдеться дівчина, котра зможе мене зрозуміти… Тільки я не хочу плодити злиднів!»

Якийсь час обидва мовчали. Потім знову заговорив Пардон:

— Ви гадаєте, що він злочинець?

— Досі я не думав про справжній злочин, — не одразу відповів комісар. — Але зараз майже певен цього… Професор більш нічого вам не казав?

— Про Мелана — більше нічого. Але він згадав про його асистентку, котра теж колись працювала в нього. Ви її бачили?

— Довелося…

— Вона справді не дуже гарна?

— Мало того…

— Люди гадають, що вона страшенна злюка, але, як переконався Вів'є, це дуже чуйна й добра істота… Її знає весь квартал, де вона живе, і люди часто звертаються до неї, коли треба доглянути хворого…