Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 18

— Вона мені сказала таке: «Відколи я з дурного розуму вийшла за нього заміж, він раз у раз обіцяє, що от-от розплутає якусь важливу справу, і тоді вже ніхто не наважиться його кривдити… Тоді, мовляв, йому негайно дадуть те місце, на яке він заслуговує… Спочатку я йому вірила і навіть тішилася разом з ним… Та кожна така важлива справа або лопала, як мильна бульбашка, або ж хтось інший грів на ній руки».

І весела, як ніколи, пані Мегре додала:

— Судячи з того, як вона глянула на мене, кажучи це, то грів руки не хто інший, як ти сам… А останнім часом його знову кривдили, призначаючи на нічні чергування частіше, ніж йому випадало… Це правда?

— Він сам цього хотів.

— Але їй цього не казав… А чотири чи п'ять днів тому заявив, що незабаром усі заговорять про нього, і цього разу газетярам хоч-не-хоч доведеться друкувати на першій сторінці його портрет.

— Вона нічого в нього не випитувала?

— Вона не йняла віри жодному його слову і, по-моєму, навіть глузувала з нього. Стривай! Що ж це вона сказала? Ага, це мене й уразило… Він начебто їй говорив: «Люди не завжди такі, як це здасться на перший погляд. Варто зазирнути за фасад — і бачиш дивні несподіванки…»

Їх перебив хазяїн ресторану, що підійшов привітати поважних клієнтів та почастувати їх двома чарочками добірного лікеру «навздогін каві». Коли вони знову лишилися на самоті, пані Мегре стурбовано запитала:

— Ну, я недарма стільки торохтіла? Тобі щось знадобиться?

Він не відповів, бо саме запалював люльку, намагаючись сформувати якусь невиразну думку, що раптом йому спала.

— Ти мене слухаєш?

— Так. Те, що ти мені зараз розповіла, цілком змінює хід розслідування…

Вона в захваті глянула на нього, не наважуючись повірити тому, що почула. Той обід у ресторанчику «Маньєр» відтоді став для неї однією з найприємніших згадок.

3. ЛЮБОВНІ СПРАВИ МАРІНЕТТИ

Дощ почав ущухати. Замість густих прямовисних цівок, від яких ніде не було схову, з неба посіяла дрібна мжичка. Мегре сидів і дивився на вулицю, не кваплячись скінчити цей приємний обід.

Коли б їх зараз міг бачити Лоньйон, він, певно, не пропустив би нагоди ще раз вилити свою гіркоту.

«І де тут справедливість? — сказав би він. — У той час, як я страждаю в лікарні прикутий до ліжка, інші швендяють по ресторанчиках, мов закохані, та ще й перемивають кістки моїй бідолашній жінці… Послухати їх, то виходить, що вона й справді чи то відьма, чи то божевільна…»

Нараз комісарові спала думка — не дуже врешті глибока чи оригінальна.

— Часом легше мати справу з брехунами та шахраями, аніж з людьми, що страждають на помисливість…

Він не раз переконувався в цьому й раніше. Скільки розслідувань, бувало, затягувалося на цілі дні, ба навіть тижні тільки тому, що він наважувався руба поставити запитання тому чи тому надто вразливому співрозмовникові. Або через те, що той не наважувався торкатися надто делікатних, як на нього, тем.

— Ти зараз підеш до управління?

— Ні, спочатку завітаю ще на авеню Жюно. А ти?

— Тобі не здається, що, коли я залишу її саму, вона звинуватить у цьому тебе… Скаже, що ти зоставив без нагляду нещасну хвору жінку, чоловік якої постраждав через свою відданість поліції.