Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 16
Жорж Сіменон
Він зрозумів делікатну мовчанку дружини.
— Певна річ, вона не встає з ліжка і почуває себе не краще за свого чоловіка?
— Саме так.
— Ти їй приготувала чогось попоїсти?
— Авжеж… Тільки спочатку довелося йти на базар.
— Отже, її можна залишити саму?
— Це буде не так просто.
— Байдуже, що там вона говоритиме… Скажи їй, що ти мені потрібна, і приходь якнайшвидше до ресторану «Маньєр»…
— Ми пообідаємо разом?
Вона не наважувалася повірити цьому. Їм часом доводилося в суботу чи в неділю вечеряти вдвох у ресторані, але обідати, та ще й під час розслідування — такого досі не бувало.
Комісар попрямував до стойки, щоб допити свій грог.
Голоси в залі вщухли, потім усі зашепотіли. Завдяки газетярам йому важко було пройти непоміченим у будь-якому гурті людей, що часом дуже ускладнювало йому роботу.
Хтось за його спиною сказав:
— А правда, що гангстери підстрелили Нечему?
— Навряд чи це гангстери, — докинув хтось інший.
Отже, Лоньйонові взаємини з Марінеттою вже перестали бути секретом. Мегре розрахувався і під поглядами десятків пар очей вийшов з кав'ярні й подався до «Маньєр».
Кам'яними сходами він піднявся до цього ресторанчика, серед завсідників якого можна було здибати чимало людей, відомих на весь Монмартр, а також всяких художників, письменників, актрис. Але час завсідників ще не настав, і багато столиків були вільні. Лиш біля бару сиділи, схилившись над шинквасом, четверо чи п'ятеро клієнтів.
Комісар скинув свого мокрого плаща та капелюха і полегшено зітхнув, вигідно вмощуючись на м'якій банкетці біля вікна.
Він уже встиг запалити люльку і сів, поринувши в задуму, коли вгледів пані Мегре. Вона саме переходила вулицю, затулившись, як щитом, розкритою парасолькою.
— Мені якось кумедно бачити тебе тут… Ти пам'ятаєш, коли ми були тут востаннє? Принаймні років п'ятнадцять тому… Після театру… Ти пам'ятаєш?
— Пам'ятаю… На, вибирай! Він подав дружині меню.
— Я вже здогадуюсь, що ти замовиш собі сосиски… А що коли я вдарюся в екзотику — візьму омара з майонезом?
Вони почекали, поки на столі з'явилися луарське вино та холодні закуски. До їхнього столика більше ніхто не сідав, Шибки спітніли — і в залі зробилося ще затишніше.
— Сьогодні мені здається, що я вже стала твоєю співробітницею… Коли чую по телефону, що ти не прийдеш обідати, я уявляю тебе приблизно ось так, тільки в товаристві Люка чи Жанв'є…
— Зауваж, що частіше я взагалі не виходжу зі свого кабінету, вдовольняючись пивом з бутербродами… Ну, розказуй…
— Я б не хотіла лихословити…
— Будь щирою.
— Ти колись розповідав мені про це подружжя… Але ти завжди жалів його, і я часом вважала, що ти несправедливий…
— А тепер?
— Тепер мені її не так жаль, хоч вона в цьому й не винна… Я застала її в ліжку. Поруч сиділа консьєржка та стара сусідка з чотками, які вона весь час перебирала… Вони вже встигли викликати лікаря, бо, дивлячись на неї, можна було подумати, що вона от-от віддасть богові душу…
— Її не здивував твій візит?
— Ти знаєш, що вона мені сказала? «Хоч тепер ваш чоловік не зможе його кривдити… Нехай гризе собі лікті, що не пустив мого Шарля до Сюрте…» Спочатку я не знала куди сховати очі… Та, на щастя, невдовзі приїхав лікар… Такий низенький дідок з іронічним поглядом… Консьєржка подалася до себе. А стара слідом за мною вийшла до їдальні, не випускаючи з рук своїх чоток. «Бідолашна жінка! Ми всі нічого не важимо перед всевишнім! Коли поглянеш, що діється навкруги, то не хочеться й носа на вулицю показувати», — мовила вона. Я запитала в неї, чи справді пані Лоньйон така хвора, і вона відповіла, що справді… Мовляв, у неї так крутить у кістках, що вона не може навіть звестися на рівні ноги…