Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 178

— Доктор просить пробачення, мадемуазель… Він прийме вас за кілька хвилин.

Це сказала секретарка. Жінка відповіла їй смиренним поглядом.

— Прошу вас, пане Мегре…

Вона відчинила оббиті двері, потім ще одні, зеленого кольору, що були за ними. Із тіні Мегре раптом потрапив на осоння.

За столом у стилі Луї-Філіппа сидів одягнутий у білий халат чоловік, тримаючи в руках щойно заповнену картку з ім'ям комісара.

Секретарка зникла. Поки лікар читав картку, Мегре встиг ступити кілька кроків.

— Сідайте…

Він дуже відрізнявся від того образу, що його створив собі комісар, розмовляючи з Марселем Ландріч Уявити його в підвалі клубу «Сто, ключів» серед «золотих молодиків», що танцювали під шалену джазову музику, було навіть важче, ніж дядька Ніколь.

Франсуа Мелан був рудий, рудий по-справжньому, вогняно-рудий — один із тих, кого у Франції змалку дражнять «Тікай — згориш». Коли він підвів голову, комісар побачив великі окуляри з товстими скельцями, за якими блищали пронизливо блакитні очі.

Він був дуже моложавий і, незважаючи на свої тридцять вісім років, міг би легко зійти за студента.

— Ваш зуб заболів несподівано?

Здавалося, він навіть не зауважив професії Мегре, і в його погляді не відбивалося жодної цікавості.

— Так, учора ввечері, коли я вже лягав спати…

— А раніше ви не помічали болю?.. Скажімо, протягом останніх тижнів?

— Ні. В мене загалом добрі зуби. За все життя я був у лікаря не більше трьох-чотирьох разів…

— Зараз подивимося….

Він підвівся, і Мегре зробив ще одне відкриття: Мелан був велетенського зросту, на цілу голову вищий за нього. Його не дуже свіжий, як і в секретарки, халат не закривав колін, і комісар помітив, що штани давно не бачили праски.

Посеред кімнати стояло операційне крісло, над яким вилискував круглий диск лампи. Поруч, ближче до вікна, на вузькому столику в ряд лежали інструменти.

На якусь мить Мегре завагався, потім сів. Припасувавши підпорну для голови, лікар застелив її чистою серветкою і натиском ноги на педаль заходився піднімати крісло.

Все відбувалося як звичайно, і подібну сцену, подібні рухи можна було б спостерігати в ту мить у сотень інших паризьких дантистів.

— Відхиліть голову… Добре… Відкрийте рота…

Тут було вже не так тихо, як у приймальні. Кабінет лікаря виходив на вулицю. Крізь тюлеві фіранки бовванів кремовий фасад будинку навпроти. Його вікна були відчинені, і Мегре бачив, як на кухні першого поверху поралась якась жінка.

Крізь глухий гомін вулиці іноді пробивалися інші, гостріші звуки — скрегіт гальм автомобіля, виття клаксона.

Обпаливши на спиртівці дзеркальце, Мелан взяв ще якийсь довгий блискучий інструмент і спокійно промовив:

— Ширше, будь ласка…

Він нахилився, так що його обличчя опинилося поруч із комісаровим, і немов у велику лупу Мегре побачив червонувату масну пористу шкіру, де-не-де поцятковану ластовинням.

Лікар мовчав. Відколи комісар зайшов до його кабінету, Мелан промовив лиш мінімум слів. Рухався він незграбно і невпевнено, як дуже боязка людина.

Холодним гострим інструментом рудий лікар почав торкатися комісарових зубів.