Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 177

— Що вам потрібно?

— Я хочу бачити доктора Мелана.

— Для консультації?

— Так.

— У вас є призначення?

— Немає.

— Доктор приймає лише тих, кого запрошував.

— А на табличці біля дверей, навпаки, написано, що з десятої до дванадцятої він приймає всіх і лише після обіду — за призначенням.

— Це стара табличка.

— Минулої ночі в мене розболівся зуб, і аспірин мені не допомагає. Я хотів би, щоб лікар…

— Ви вже в нас бували раніше?

— Ні.

— Ви живете в цьому районі?

— Теж ні.

— Чому ж ви вирішили звернутися саме до доктора Мелана?

— Я проходив вулицею і побачив табличку…

— Ідіть за мною.

Вона завела його до невеличкої кімнати з білими стінами такої ж сумнівної чистоти, як і весь будинок, і сіла до столу.

— Сідайте… Я не обіцяю, що лікар зможе вас прийняти, але на всякий випадок давайте заповнимо картку… Ваше прізвище?

— Мегре… Жюль Мегре.

— Професія?

— Службовець.

— Вік, адреса…

— П'ятдесят два роки… Бульвар Рішар-Ленуар. Вона не зморгнула оком. Щоправда, очей він не бачив, бо голова в неї була схилена над карткою.

— На який саме зуб ви скаржитесь?

— Правий кутній, нижній… Здається, другий…

— Ідіть почекайте… Я вам нічого не обіцяю… Якщо поспішаєте, раджу звернутися до іншого лікаря…

— Я почекаю.

Вікно приймальні виходило на подвір'я, і посеред прибитого спекою газону він побачив липу, про яку щойно був подумав.

Далі, під досить високим муром біля напівзруйнованої оранжереї, купою лежав садовий реманент. На давно занедбаній клумбі ріс густий бур'ян.

За муром похмуро височів шести чи семиповерховий будинок. Це була його тильна сторона. Крізь відчинені вікна видніла білизна, розвішана на вірьовках.

Він сів і машинально поліз у кишеню, щоб дістати люльку. Потім передумав — йому не хотілося бентежити жінку з сумним поглядом. В тиші лунко цокав годинник. Він стояв у кутку у великому чорному футлярі. Стрілки показували двадцять хвилин на одинадцяту. Саме такий годинник прикрашав кабінет директора Сюрте. До дванадцятої треба було повернутися на роботу.

Він намагався ні про що більше не думати, не нагромаджувати нових гіпотез і, щоб якось згаяти час, почав уважно розглядати кімнату, надовго зупиняючись поглядом на каміні, круглому дзеркалі над ним, поцяткованому мушиними слідами, підставках для дров часів другої імперії, розрізнених кріслах. Це були гарні речі, хоча й дуже занехаяні, як і все в цьому будинкові, спорудженому, певно, років сто тому, набагато раніше, аніж його багатоповерхові сусіди.

Незабаром і він зникне. Можливо, через це ніхто й не хотів клопотатися, щоб його лагодити та фарбувати.

Відчувалося також, що в цьому домі не було ні жінки, ні дітей.

Двері праворуч були оббиті повстиною та чорною цератою, як це ще можна побачити у старих нотарів та в деяких установах. Звідти не чути було жодного звуку.

Взагалі в цьому будинку всевладно панувала тиша. Знадвору крізь зачинені вікна ледь-ледь долинало цвірінькання горобців, що примостилися на гілочках липи.

Там стояла спека. Тут відчувалася неприємна сира прохолода.