Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 176

Певно, за будинком було внутрішнє подвір'я, як це ще іноді трапляється в Парижі, і, глибше вдихнувши повітря, Мегре міг би побитися об заклад, що там росла липа.

Він ніколи не відчував себе так непевно, як тепер, бо не мав жодного права бути тут. Коли б лікар здумав поскаржитись до Сюрте, комісарові довелося б довго виправдовуватися.

І справді, виходило так, начебто він на зло робить те, що йому суворо заборонено. Щойно префект закинув йому його зв'язки з інформаторами, як він поспішив до одного з них, Манюєля Пальмарі.

Йому було заказано торкатися Ніколь, а він побував у кафе, в готепі, розпитував про неї університетського швейцара.

Пан Мітла попередив його, щоб у Сюрте не було жодного розголосу цієї справи, а він зараз же розповів про все своїм інспекторам Жанв'є та Люка і послав бідолашного Барнакля потай фотографувати дівчину.

Нарешті, під приводом надто прозорим, щоб у нього хоч на мить повірив Марсель Ландрі, він примусив показати йому список товариства, до якого належала племінниця головного доповідача.

Стільки порушень за один день!

Але, зайшовши так далеко, було б нерозумно зупинятися: треба йти до кінця, чого б це не коштувало. Треба грати ва-банк, навіть якщо попереду перспектива банкрутства. Мегре — банкруті Чудовий фінал блискучої кар'єри.

Та чи не марні були всі ці зусилля? Ні. Він ще точно не знав, чого варте це відкриття, але йому вдалося знайти зв'язок між двома жінками, що належали до діаметрально протилежних станів — Ніколь Прієр, родичкою всемогутного урядовця, та Алін, колишньою повією, коханкою старого сутенера.

Коли Мелан вступав до клубу «Сто ключів», його рекомендувала Ніколь Прієр. І саме до нього ходила вчора Алін, коли в неї заболіли зуби.

Всі ці думки роєм пронеслися у нього в голові за ті кілька секунд, поки вія підіймався сходами, і, опинившись на другому поверсі, він попрямував не праворуч, як йому звеліла іспанка, а ліворуч. Він завжди любив бувати вдома у тих людей, якими займався, а надто в тих кімнатах, куди його не запрошували.

Двері були міцно замкнені, і голос знизу запитав:

— Ви не знаєте, що таке праворуч?

Вона стояла на сходах і тупо дивилася на нього великими невиразними очима, як ото в корови, що пасеться на лузі, але все-таки комісарові стало трохи моторошно.

На табличці навпроти було написано: «Не подзвонивши, не заходити».

Він подзвонив, повернув ручку дверей і опинився в приймальні, схожій на вітальню в провінційних будинках. Там уже сиділа одна пацієнтка — досить молода жінка із змарнілим блідим обличчям.

Її не цікавили кольорові журнали, що купою лежали поруч на золоченому одноногому столику. Склавши руки на сумочці, покладеній на коліна, вона застиглим поглядом втупилася в квітчастий килим. Коли він зайшов, жінка кинула на нього короткий погляд і знову поринула и свою меланхолійну задуму.

Двері перед ним рвучко, відчинилися, і Мегре побачив ту довгоносу секретарку чи асистентку, про яку розповідала Алін.

— Добрий день…

— Здрастуйте.

У неї був суворий погляд, різкий голос. Вона належала до тих нещасних похмурих бридуль, які не знають радості ні змалку, ні в юності і вважають весь світ винним у тому, що їй не поталанило.