Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 164
Жорж Сіменон
— Один коньяк!
Йому хотілося випити. Тим гірше для Пардона! Спогади про їхню останню розмову викликали зараз у нього неприязнь до лікаря. Ще б пак! Той порадив йому берегти здоров'я, тобто нагадав, що незабаром комісар стане зовсім старим, зугарним лиш сидіти з вудкою на березі Луари. Яка б то була радість для пана Мітли!
— Пробачте мені, патроне, — пробелькотів Лурті, схилившись над стойкою. — Я не думав, що ця жінка…
— Гаразд, годі про це…
— Мені залишатися тут?
— Так, поки не прийде зміна… Ходімо, Данв'є… І коли вони вже були в машині, докинув:
— Проїдьмо бульваром Курсель…
Він стежив за номерами будинків. Двадцять четвертий був якраз навпроти головного входу до парку Монсо, масивні грати якого наїжачилися золоченими списами. З парку долинали голоси дітей, що їх доглядав гувернант в уніформі.
Будинок був старовинний, великий, трохи відлюдний на вигляд. Біля головного під'їзду з високою міцною брамою стояли двоє швейцарів у лівреях, як і сто років тому, коли тут проїздили розкішні карети, запряжені баскими кіньми. Потім карети зникли, стайні перетворено на гаражі. Це була єдина данина часові.
Фортеця. Саме так у думці називав Мегре отакі споруди. Біля усіх входів тут сиділи не консьєржки, як у інших паризьких будинках, а одягнуті в цивільне агенти державної безпеки. Тут, звичайно, не пахло кролячим рагу, мармурові сходи вилискували чистотою, м'які коштовні килими заглушали кроки» в просторих, з високими ліпленими стелями апартаментах.
Колись, як тільки він приїхав до Парижа, ці будинки багатих кварталів справляли на нього неабияке враження. Тоді лакеї ходили ще в смугастих лівреях, покоївка носили на голові мереживні чепчики, няньки, що велично походжали в парку, штовхаючи поперед себе коляски, були як одна одягнуті в строгі англійські костюми.
Пізніше йому довелося дізнатися, скільки страшних злочинів відбувається за товстими кам'яними мурами цих будинків. І щоразу, ведучи розслідування, він відчував До їх мешканців якусь гостру неприязнь, котру навіть не — Я доручив би вам одну справу, мосьє Барнакль, але мушу попередити — це дуже делікатна річ… Коли б раптом про це пронюхали нагорі, нам би з вами довелося негайно подавати у відставку…
— Щодо мене, то коли б уже швидше… Мені вже так набридло протирати підбори на тротуарах… Адже попереду ще цілих три місяці…
В його голосі не було ні докору, ні гіркоти, він ні на кого і ні на що не нарікав, бо давно вже змирився яв зі своєю долею, так, певно, й зі своєю жінкою.
— Я виконаю ваше доручення, пане комісар…
— Я вас попрошу сфотографувати одну дівчину… Де, як, коли я вам не скажу… То вже ваша справа…
— Я вже звик до цього…
Це була правда. Фотографський хист Барнакля та його непоказна зовнішність часто ставали в пригоді поліції. Коли потрібно було мати фотографію якогось підозрілого, інспектор озброювався своєю «лійкою» і, ставши у належному місці, починав удавати із себе одного із тих бродячих фотографів, що їх у дедалі більшій кількості можна бачити на Єлісейських Полях, на Великих бульварах, на багатьох площах та вулицях Парижа.