Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 206

— Це сагамор! — вигукнув Соколине Око й відповів Чингачгукові своїм громовим голосом. — Тепер ми вдаримо на них і спереду, і з тилу.

Дія цього пострілу на гуронів була просто блискавична. Приведені в розпач нападом з того боку, де не було як укритись, вони з разючим криком сипонули врозтіч по галявині, вже й не думаючи відбиватись. Чимало з них упало під пострілами та ударами невідступних делаварів.

Ми не будемо докладно розповідати ні про зустріч розвідника з Чингачгуком, ані про більш зворушливе побачення Данкена з Манро. Кількох поспішних слів вистачило, щоб з'ясувати обом сторонам ситуацію, і Соколине Око, сказавши делаварам, хто такий ватаг могікан, передав провід над загоном сагаморові. Це почесне становище, належне йому і за походженням, і за досвідом, Чингачгук прийняв з величною гідністю, яка завше скріплює на силі накази індіянського ватага. Ідучи слідами розвідника, він повів загін назад через гущавину; дорогою вояки оскальпували забитих гуронів, а своїх поховали. Врешті за порадою розвідника Чингачгук наказав загонові зупинитись.

Вояки, що змогли тепер вільно зітхнути після бою, розташувались на рівній місцині, де росло доволі дерев, щоб дати їм укриття. Попереду земля круто спадала вниз, і перед очима делаварів простягалось вузьке, в кілька миль завширшки, межигір'я, покрите лісом. У його темних нетрях Анкес і досі змагався з головними силами гуронів.

Могіканин та його друзі підійшли на край схилу й досвідченим слухом почали вловлювати відголоси бою. Кілька птахів кружляло над лісистою долиною, сполохані із своїх гнізд, а де-не-де над деревами, одразу ж і танучи, здіймались легенькі хмарки диму, відзначаючи ті місця, де боротьба точилася найлютіше.

— Битва пересувається вгору долиною, — мовив Данкен, показуючи в бік, де знов розлігся постріл. — Але ми занадто близько до осереддя бою, щоб дуже стати в пригоді Анкесові.

— Вони звернуть ближче до ущелини, де густіший ліс, — сказав розвідник, — і ми тоді опинимось у них з флангу. Рушай, сагаморе. Тобі ледве вистачить часу, щоб видати бойовий поклик і підняти юнаків. А я битимусь тут, з вояками моєї крові. Ти знаєш мене, могіканине, — жоден гурон не зайде тобі з тилу, щоб «оленебій» його не помітив.

Індіянський ватаг ще хвилину дослухався до гомону бою, який тепер швидко пересувався схилом угору — певна прикмета, що делавари перемагали. Кулі делаварські залопотіли по сухому листі, наче град, що звістує наближення бурі; впевнившись, нарешті, де саме перебувають вороги й друзі, Чингачгук рушив з місця. Соколине Око та його троє товаришів відійшли кілька кроків під захисток дерев і стали чекати наслідків бою з таким спокоєм, на який спроможні лише витривалі бійці.

Лісова луна дедалі менше відбивала звуки пострілів, що тепер чулися наче з відкритої місцевості. Незабаром на узліссі почали з'являтися один по одному гуронські вояки, що відступали з глибини лісу. Перед галявиною вони збиралися у валку, немов готуючись до запеклої оборони. Поволі їх більшало, аж під кінець утворився цілий довгий ланцюг смаглявих постатей, що з розпачливою впертістю трималися останнього прикриття. Нетерпеливлячись, Гейворд стривожено поглядав на Чингачгука. Ватаг сидів на скелі, зовсім незворушний з вигляду, і просто придивлявся до битви, наче тільки для того туди й вибрався.