Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 207

— Час би вже далаварові вдарити! — озвався Данкен.

— Ні, ще ні, — відказав розвідник. — Коли він відчує, що друзі близько, він дасть їм знати про себе. Дивіться, дивіться, негідники збираються у соснині, наче рій бджіл. Боже, таж навіть жінка поцілила б у те з'юрмище темношкірих!

Цю мить пролунав бойовий поклик — і добрий десяток гуронів поліг від пострілів Чингачгука та його вояків. У відповідь на випал з лісу докотився дружний військовий клич і такий неймовірний вереск знявся в повітрі, наче це злилося тисячу голосів. Лінія гуронської оборони ввігнулась, і всередині утворився вилом, через який увірвався з лісу Анкес на чолі загону в сто вояків.

Молодий ватаг помахом руки вказував своїм воякам, куди відступають гурони, і делавари кидалися за ними в погоню. Лінія бою тепер розполовинилась — обидва крила гуронські під натиском переможних ленапів знов порвалися до лісу, шукаючи там захистку. За яку хвилину звуки боротьби вже завмирали в різних напрямах, поступово танучи під лунким склепінням лісу. Проте жменька гуронів знехтувала прикриттям, що могли б дати дерева, і повільно й затято, наче заперті в глухий кут хижаки, відступала вгору по схилу, звідки оце тільки зійшов Чингачгук із своїм загоном, щоб узяти діяльнішу участь у битві. Магуа вирізнявся в цьому невеликому гуронському гурті — як лютим своїм обличчям, так і гордовитою поставою ватага.

У войовничому запалі Анкес розіслав майже всіх своїх вояків. Але тільки-но він побачив Хитрого Лиса, як усе інше було забуто. Анкес видав бойовий крик, на який озвалося шість чи сім вояків, і, незважаючи на нерівність у силах, вергнувся в погоню за ворогом. Магуа, котрий уважно стежив за могіканином, зупинився прийняти бій. Він уже тішився злорадо, що через необачливість молодий ватаг опиниться у нього в руках, коли раптом пролунав інший вояцький поклик. Це на порятунок Анкесові вихопився Довгий Карабін із своїми білими товаришами. Гурон одразу ж обернувся й чкурнув навтіки далі під гору.

Годі було й думати про вітання чи здоровлення — Анкес, наче й не завваживши присутності друзів, мчав за ворогом швидко, як вітер. Марно Соколине Око гукав йому про осторогу, — молодий могіканин легковажив ворожий вогонь і незабаром примусив гуронів бігти так само прудко, як біг він сам. На щастя, ці перегони тривали не довго, та й білі були у вигіднішому становищі — бо інакше делавар хутко б випередив своїх товаришів і впав жертвою власного зухвальства. Тим часом, однак, переслідувачі й переслідувані, перші на п'ятах у других, вбігли до селища вайандотів.

Втомившись тікати, але й підбадьорені видовищем своїх осель, гурони пристали біля радної хатини і почали оборонятися з розпачливою запеклістю. Переслідувачі порвалися до них, як навальний ураган. Анкесів томагавк, рушниця Соколиного Ока і навіть міцна ще рука Манро — все було в роботі, і скоро земля довкола встелилася ворожим трупом, А проте Магуа, дарма що бився він завзято й не ховаючись, досі виходив цілий з усіх замахів на його життя. Здавалося, що на його боці та казкова сила, яка опікується долею улюблених героїв у давніх поетичних легендах. Побачивши, що гурони майже всі полягли, хитрий ватаг зняв крик безмежної люті й розпуки. По цьому він кинувся втікати, лишивши на полі бою делаварів, що заходилися знімати свої криваві трофеї. За Магуа подалось двоє його вцілілих друзів.