Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 211

На вершині гори, що її суддя у свій час нарік Горою Видива, була невеличка галява, розчищена для того, щоб краще бачити звідти селище й долину. Тут Елізабет повинна була зустрітися з Натті, і саме сюди вона йшла так швидко, як могла, попри крутизну й численні уламки скель, повалені стовбури та сухі гілки. Але всі ці перешкоди відступили перед рішучістю дівчини, й за кілька хвилин до призначеного часу вона стояла на галяві. Трохи відпочивши на колоді, Елізабет озирнулася, шукаючи свого старого друга, але його ніде не було видно. Вона подумала, чи з обережності він не ховається десь поблизу серед дерев, але й там нікого не було. Стомившись і не знаючи, що вже й думати, Елізабет вирішила покликати мисливця.

— Агов, Натті! Шкіряна Панчохо! — гукнула вона кілька разів, повертаючись то в один, то в другий бік, але у відповідь лише луна озвалась у пересохлому лісі.

Елізабет наблизилася до краю галявини й раптом почула якісь дивні звуки, ніби хтось ударяв рукою себе по губах, із силою видихаючи повітря. Не сумніваючись, що то сигнал Шкіряної Панчохи, вона пішла на звуки й незабаром, спустившись на кілька десятків футів, опинилася на терасі, наякій місцями з розколин у скелях, там, де нашарувався грунт, росли дерева. Елізабет підійшла до краю тераси, що майже прямовисно обривалася вниз, і зазирнула в провалля. Тієї ж миті позад неї почувся шерех сухого листу, і дівчина обернулася. Те, що вона побачила, спочатку злякало її, але наша героїня швидко отямилась і рішуче, навіть з якоюсь цікавістю, повернулася на те місце, звідки прийшла.

На стовбурі поваленого бурею дуба сидів могіканин, повернувши до Елізабет обличчя, й палючими очима дивився на неї так дивно, що налякав би до смерті полохливішу жінку. З його плечей спадала ковдра, а груди й руки були відкриті. На грудях висіла медаль із зображенням Вашінгтона — відзнака, яку індіанець надягав лише у важливих, урочистих випадках. Чорне довге волосся, заплетене в коси, звисало обабіч голови, відкриваючи високе чоло й пронизливі очі. На мочки вух були почеплені сережки, зроблені із срібла, намистин і голок дикобраза; така сама прикраса була простромлена крізь носовий хрящ і звисала до самого підборіддя. Червоні смуги перетинали зморшкувате чоло й щоки; тіло було розмальоване тією самою фарбою, — таким малюванням прикрашає себе індіанський воїн, що приготувався до якоїсь надзвичайно важливої події.

— Джоне! Як ся маєш, достойний Джоне? — сказала Елізабет, наближаючись до нього. — Тебе так давно не було видно в селищі! Ти мені обіцяв сплести з лози кошик, а в мене вже давно є для тебе сорочка з ситцю.