Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 212

Індіанець пильно подивився на неї, тоді, похитавши головою, відповів низьким гортанним голосом:

— Джонові руки вже не можуть робити кошиків. Йому більш не потрібні сорочки.

— Але якщо сорочка все-таки тобі знадобиться, ти знаєш, де її знайти, — відповіла Елізабет. — Справді, Джоне, в мене таке почуття, ніби ти маєш законне право вимагати від нас усе, що забажаєш.

— Слухай, дочко, — мовив індіанець. — Шість разів по десять спечних літ минуло відтоді, коли Джон був молодий, високий, як сосна, прудкий, як дика кішка. Він був могутній воїн, такий, як Молодий Орел. Коли його плем'я по кілька днів переслідувало ворогів, очі Чингачгука знаходили сліди їхніх мокасинів. Коли плем'я раділо перемозі, найбільше скальпів висіло на жердині Чингачгука. Коли скво плакали, бо не було чим годувати дітей, він перший приносив дичину. Його куля щоразу наздоганяла оленя. Тоді, дочко, Чингачгук не плів кошиків.

— Ті часи давно минули, старий воїне, — відповіла Елізабет, — твоє плем'я щезло, а ти, замість переслідувати ворогів, привчився жити в страху божому і в мирі з людьми.

— Поглянь-но, дочко, на це озеро, на цю долину, на вігвами твого батька. Джон був молодий, коли його плем'я, зібравшись на раду, вирішило віддати всі ці землі — ген від тої гори, що синіє вдалині, до того місця, де Саскуеханна ховається в лісі. Всі ці угіддя й усе, що живе й росте на них, ми віддали Пожирачеві Вогню, бо любили його. Він був сильний, а наше плем'я було слабке, і він допомагав моєму народові. Відтоді жоден делавар не вбив ні оленя, ні птаха в цих лісах, бо вони належали Пожирачеві Вогню. Чи жив тоді Джон у мирі? Ні, Джон був зовсім молодий, а бачив, як білі люди з Фронтенака пішли війною на своїх братів з Олбані. Чи жили вони в страху божому? Джон бачив, як англійські й американські воїни трощили одне одному голови томагавками через це озеро й землю. Чи жили вони в страху божому і в мирі між собою? Джон бачив, як відібрали ці землі в Пожирача Вогню, і в його сина, і в сина його сипа, й новий вождь став ними володіти. Чи жили вони в мирі, ті, хто так вчинив? Чи знали страх божий?

— Такий звичай у білих, Джоне. Адже й делавари воюють і міняють свої землі на порох, ковдри й інші товари?

Індіанець перевів погляд своїх чорних очей на співрозмовницю й так пильно подивився на неї, аж вона зніяковіла.

— Де ж ті ковдри й інші товари, за які куплено право Пожирача Вогню? — гнівно запитав він. — Хіба вони у його вігвамі? Хіба йому сказали: брате, продай нам свою землю й візьми за неї золото й срібло, ці ковдри, цю зброю чи навіть цей ром? Ні, його позбавили всього, як ворога позбавляють скальпа, й навіть не озирнулися, щоб подивитися, живий він чи сконав. Чи живуть такі люди в мирі й страху божому!

— Ти не знаєш усіх обставин, — відповіла Елізабет, збентежена більше, ніж сама собі хотіла б признатись. — Коли б ти краще знав наші закони й звичаї, то інакше б оцінював наші вчинки. Не думай погано про мого батька — він добрий і справедливий.