Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 210

В листі йшлося про те, що мосьє Лекуа, який, не мавши за собою провини, втік від страху перед революційним урядом, міг повернутися до Вест-Індії, а француз сподівався посісти колишнє почесне місце в суспільстві, хоч як звик до теперішнього свого становища й вів торгівлю з великою вправністю.

Ми не будемо повторювати всі ті милі речі, якими обмінялися обидві сторони, а також безконечні запевнення француза, нібито йому дуже шкода буде втратити товариство міс Темпл. Під час цього обміну милими речами Елізабет вибрала хвильку й непомітно купила порох у хлопця-помічника, якого звали Джонатаном.

Дівчата вже зібралися йти, але мосьє Лекуа, вирішивши, мабуть, що не все сказав, з дуже поважним виглядом попросив у спадкоємиці згоди поговорити з нею віч-на-віч, посилаючись на якусь вельми серйозну причину. Елізабет погодилася, призначила час візиту, й дівчата нарешті вибралися з крамниці, куди вже почали сходитися покупці і де їх зустрічали так само ґречно, як і завжди.

Елізабет і Луїза мовчки дійшли до моста, й тут міс Грант зупинилася, бажаючи, але, видимо, не наважаючись щось сказати.

— Що з вами, Луїзо? Ви, часом, не захворіли? — стурбовано запитала Елізабет. — Може, повернемося додому, а із старим зустрінемося іншим разом?

— Ні, я здорова, тільки мені лячно… О, я не можу знов іти на ту гору! Ні, мені несила зробити це!

Це зізнання було цілковитою несподіванкою для Елізабет, яка, хоч і не мала забобонного страху перед небезпекою, що її вже не існувало, проте вважала, що дівчині не зовсім годиться самій блукати в лісі. Вона трохи помовчала, вагаючись; потім, розуміючи, що треба діяти, а не розмірковувати, твердо сказала:

— Тоді я мушу йти сама. Я не можу довіритися нікому, крім вас, у такій справі, бо можна наразити Натті на небезпеку. Почекайте мене на узліссі, аби ніхто не побачив, що я гуляю в горах сама. Мені б не хотілося, щоб пішли недоречні плітки, коли… коли… Почекаєте мене, люба моя?

— Та хоч цілий рік, коли б тільки недалеко від людей, — відповіла схвильовано Луїза. — Але не просіть мене йти на ту гору!

Переконавшись, що подруга справді не може йти, Елізабет залишила її неподалік від дороги в такому місці, де її не було видно випадковим перехожим, а сама вона могла бачити всю долину, і рушила далі вже сама. Йшла вона легкою, але твердою ходою, по тій дорозі, яка так часто згадувалась у нашій оповіді, побоюючись, що може запізнитися, бо затрималась у крамниці Лекуа, а путь до вершини гори була неблизька. Коли дівчині траплялася невеличка галява серед густого чагарника, вона зупинялася перепочити й тоді, забувши?: а хвильку про мету своєї подорожі, зачаровано дивилася на долину, що простиралась під її ногами. Через тривалу посуху зелень узялася буро-жовтими плямами, й краєвид, дарма що той самий, втратив уже свіжість і веселість, якими пишав на початку літа. Навіть небо, здавалося, страждало від спеки так само, як і земля: сонце сховалося за імлою, що повисла в повітрі, мов тонкий серпанок з диму. Лише де: не-де крізь цю завісу проглядала бліда синява, а на крайнебі темною масою ворушилися хмари, ніби природа збиралась на силі, щоб послати нарешті живлющі потоки людям на благо. Повітря було сухе й гаряче, дихати було важко, але Елізабет поспішала нагору, незважаючи ні на що, бо добре уявляла собі, як засмутиться і в якому безпорадному становищі опиниться старий мисливець, коли не отримає від неї допомоги.