Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 209

— Гей, золотенькі! — здивовано вигукнув лісоруб. — Як ви сюди потрапили? Я ж залишив вас біля моста!

— Тримайтеся курсу, — пробурмотів Бенджамін і навмання вдарив батогом, який опустився просто на плече Біллі.

— Лиха година, хто це ще такий? — загорлав Кербі, здивовано обертаючись. Але в темряві не розгледіти було обличчя, що ледь видніло над возом.

— Хто я? Стерновий на цій посудині й тримаю курс прямо, як бачиш. Так, так, міст у мене по носу, а тюрма — за кормою, от що значить добре стернувати, хлопче! Тримайтеся курсу!

— Ану, кинь батога, Бенні Помпо, а то, їй-богу, дам натруски. Куди це ти зібрався на моїй запряжці?

— На якій ще запряжці?

— Та на моїх волах і моєму возі.

— Слухай, Кербі, ти повинен знати, що Шкіряна Панчоха і я, Бенні Помпа… Ти знайомий з Беном?.. Отже, Бенні і я… ні, я і Бенні… А, хай йому всячина, коли я знаю напевно, хто саме, але хтось із нас замовив вантаж бобрових шкур, і ось ми винайняли воза, щоб відправити ті шкури додому. А я кажу тобі, містере Кербі, що ти не вмієш веслувати; ти вправляєшся з веслом, як корова з мушкетом чи панночка з шваброю.

Біллі збагнув, у якому стані стюард, і хвилину йшов поряд із возом, про щось міркуючи; тоді взяв батіг у Бенджаміна, що вже встиг заснути, й погнав волів по вулиці, а тоді через міст, у гори, до того порубу, де мав працювати наступного дня; дорогою він не зустрів нікого, крім констеблів, з якими перемовився кількома словами про втікачів.

А Елізабет простояла біля вікна майже годину, прислухаючись до віддалених вигуків переслідувачів і дивлячись на смолоскипи, що метушилися на схилі гори. Але незабаром останній гурт повернувся, розчарований і стомлений, і в селищі запанувала тиша, така сама, як тоді, коли Елізабет виходила з воріт дому, прямуючи до в'язниці.

РОЗДІЛ XXXVI

«І я б ридав, та не хотів», —

Так вождь онеїдів сказав, —

«Щоб воїна погребний спів

Жаль у собі нікчемний мав».

Томас Кемпбелл, «Гертруда з Вайомінгу»

Рано-вранці наступного дня Елізабет і Луїза, пам'ятаючи доручення Шкіряної Панчохи, зустрілися, як було домовлено, і вирушили до мосьє Лекуа. Хоч мешканці селища вже прокинулися, в крамниці людей було небагато — сам ґречний господар, Біллі Кербі, якась покупниця і хлопець-помічник.

Мосьє Лекуа з очевидною втіхою читав якогось листа, а лісоруб стояв із сокирою під пахвою, засунувши одну руку за пазуху, а другу — в кишеню куртки, і добродушно дивився на француза, немовби поділяючи його радість. У нових поселеннях панувала свобода манер, незалежно від суспільного становища людей, їхньої освіти й виховання. Коли дівчата ввійшли до крамниці, господар, не помітивши їх, саме звертався до Біллі:

— Ах, мосьє Біль! Цей лист зробив мене найщасливішою людиною! Ah, ma chиre France! Я знов побачу тебе!

— Я рада чути, мосьє, що ви отримали приємну звістку, — мовила Елізабет. — Але, сподіваюся, ви не назавжди полишаєте нас?

Галантний крамар заговорив тепер французькою мовою і сповістив Елізабет, що має надію незабаром повернутися на батьківщину. Однак хвилювання не заважало йому, за звичкою, обслуговувати покупців, і він, розповідаючи прегарній гості про зміну в житті своїх співвітчизників, устиг відпустити лісорубові порцію тютюну.