Читать «Вітрів кут» онлайн - страница 5

Але ось горе, полюбуватись на себе не можна було: велике дзеркало у другій кімнаті, там спала мати, а спить вона чутко. Вася це знав. Правда, на письмовому столі лежало зовсім маленьке дзеркальце: в нього було видно або ніс, або вухо. Але нічого робити, довелося любуватись гарним головним убором по частинах.

— Ти що там робиш? — несподівано запитала мати.

Здригнувшись від несподіванки, Вася удавано байдуже відповів:

— Та я так. Води напитись…

— Знаю тебе. Картуза приміряєш…

Вася зітхнув і з жалем поклав картуз на стіл, накрив його газетою і ліг. Лежав з розплющеними очима. Невтримна фантазія малювала наступний ранок у райдужних фарбах.

Ось він надіне капітанський картуз і, певна річ, найкращий свій костюм: кітель, перешитий з батьківського бушлата, — ґудзики на ньому начищені ще з вечора до нестерпного блиску, — і справжні штани кльош. Жаркувато буде, але ж морські капітани і в спеку ходять у повній формі. І ось у супроводі нерозлучних друзів, — а з ними вже про все домовилися, піде він вулицею. Люди зупинятимуться, сплескуватимуть руками: «Дивіться, цей хлопець врятував корабель», «Герой», а може хто й скаже: «Такий малий, а вже капітан…»

Вася навіть заплющує очі від напливу почуттів.

Заснув він непомітно, А коли прокинувся, в кімнаті було вже видно. На столі лежав ключ із зеленою тасьмою. Це означало — всі пішли з хати: батько на судно, мати на базар, а дідусь до моря — душу відвести з від'їжджаючими рибалками — це він робив кожного ранку.

У вікно хтось обережно постукав.

Надворі в повному зборі стояли приятелі: Митя Орличенко, товстун Петько Безверхий, на прізвисько Калкан, і чорний, як жук, Ваня Копчений, артистом прозваний за успішні виступи на шкільній сцені в кумедних ролях. Приятелі посилено жестикулювали руками, роблячи виразні знаки: «Час, чого вилежуєшся».

Одягся Вася швидко, тільки з брюками кльош вийшла неув'язка, — справжній гарний кльош кудись подівся. Довелось одягти брезентові штани, в яких їздив ловити рибу.

Скоро ватага хлопчаків на чолі з Васею, шльопаючи босими ногами, курним провулком попрямувала до моря. Звичайно, ніхто з друзів не звернув уваги на пусте зауваження баби Фені. Вона несподівано вийшла з-за рогу, несучи в кошику свіжу тюльку. Побачивши Васю, бабка сплеснула руками й закричала на всю вулицю: «Тю! Вирядився хлопчисько! Маскарад, чи що, у дитячому таборі сьогодні?»

— Ходімо на дикий пляж, — діловито запропонував Копчений.

— Звичайно, на дикий, — погодились усі.

Тут, у приморському селищі, диким пляжем називають великий, обнесений парканом берег моря, де загоряють «дикуни», тобто всі ті, хто користується всіма благами південної природи без курортних і санаторних путівок — «по-дикому». У розпал літа на пляжі збирається дуже багато людей, особливо дітвори. Надмірно ніжні матері, як правило, пильно охороняють своїх діточок від всіляких «небезпек».

— Едику, не грай з піском. Очі засиплеш.

— Не пірнай, Едику, у вуха вода набереться.

— Едику, не лежи на сонці. Згориш.

Деякі з постійних відвідувачів пляжу від нічого робити могли буквально годинами спостерігати за рибалкою-бичколовом, який примостився, мов сорока на палі, або слухати вигадки якого-небудь підпилого рибалки, що невідомо як потрапив на пляж. Тепер, мабуть, зрозуміло, що кращого місця для ватаги хлопців не можна було підшукати на всьому Азовському узбережжі.