Читать «Вітрів кут» онлайн - страница 3
Олексій Якович Огульчанський
Хлопець, важко човгаючи по бруку чоботами, ніс кошик з рибальським спорядженням; дідусь узяв весла і три якорі з акуратно зібраними в кільце «кінцями».
— А навіщо третій якір? І двох досить, — порушив мовчанку Вася.
— Море припас любить, — відповів дідусь.
Вузькими провулками вийшли до моря. Тільки рівномірне зітхання прибою нагадувало, що перед рибалками лежить неосяжний морський простір; само море було ще вкрите сірою пеленою туману.
Дідусь кинув на мокрий пісок ношу, зняв картуз, витер тильною стороною спітнілого лоба й промовив:
— Після бурі забунацало. Буде бичок.
… Вася зовсім не здивувався, коли дідусь, піднявши весла догори, сказав:
— Прибули. Савур-могила!
Насправді ніякої могили тут не було. Навколо всюди море. Але хлопець уже знав, що рибалки поділяють зовсім одноманітний, на перший погляд, простір моря, як колгоспники поля, на окремі ділянки. А всі прибережні підводні скелі називають Саур-Могилою.
Човен закріпили на два якорі. Дідусь витяг із халяви кисет і, не поспішаючи, почав набивати люльку. Хлопчик возився з вудочкою. Було ще темно, а волосінь, як на зло, заплуталась.
— Снасть із вечора готують, — зауважив дід.
Поки Вася розмотував волосінь, дідусь піймав великого сірого бичка, який, розчепіривши розкішні оранжові плавці й роззявивши зубату пащу, здавалося, здивовано дивився на рибалок.
— Красунь, — радісно вигукнув рибалка, кидаючи рибу в сумку, спеціально причеплену за бортом човна. Потім старик витер об ганчірку руки й не поспішаючи знову закинув у море вудочку.
Скоро й Вася тримав у руках здобич.
Зійшло сонце. З'явились крикливі чайки. Ранок був напрочуд вдалим. Дідусь ледве встигав наживляти гачки. І робив це мовчки, швидкими звичними рухами. Розмовляти було ніколи. Навіть люльку не курив.
— А що це там? — спитав розглядаючись по сторонах хлопець, якому набридло рибалити. Дідусь поглянув на горизонт. Там виднілась якась чорна цятка.
— Пароплав. З Криму. Повз нас пройде. Далеко ще. Мабуть, Вітрів Кут минає.
— А що це за Вітрів Кут?
Дідусь уважно подивився на онука.
— Ти, хлопче, рибаль, — сказав він повчально. — У сьомий клас перейшов, а як першокласник щокаєш. Ходитимеш у море — узнаєш Вітрів Кут. Це бухта така.
Чорна цятка швидко росла. Вася вже виразно розрізняв маленьку білу коробочку-пароплав і смужечку кучерявого диму.
— Дивіться, дивіться! Бочка! Залізна бочка! — раптом закричав Вася.
— Що там ще за бочка, — вже роздратовано відгукнувся старик, не відриваючи погляду від вудочок. — Замовкни, рибаль!
— Та бочка ж, дивіться, ось вона близько!
Старик неохоче одірвався від своїх вудочок, обернувся та так і застиг.
— Це міна, — хрипким голосом промовив він. — І несе її прямо на теплохід. Не помітять її. Глибоко затоплена. От так ситуація. Що ж робити? Теплохід близько.
Вася судорожно схопився за весла.
— Тікаймо!!! Вибухне! — злякано крикнув він.
— Так, значить, тікати? — зловісно процідив старик. — Смерті боїшся. А на пароплаві люди. Багато людей.
Він швидко роздягся, і не встиг Вася відповісти, як Дідусь стрибнув у море.
— Кінець запасного якоря кидай сюди, — почулося з-за борту шлюпки. — Якір кріпи в човні. Ріж кріплення, сідай за весла.