Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 19

Тижнів через два після смерті Крафта Манфреда виписали із шпиталю. Головний лікар, ознайомившись із документами, порадив: «Дивись, не попадайся на очі польовій жандармерії. Тепер на фронті нема ким затикати дірок. Спробуй, може, проскочиш. Хай щастить». Йому таки пощастило. На першій же. зупинці два здоровенні жандарми зняли його з ешелону. Навіть не глянули в документи. «На ногах стоїш — злазь!» — гаркнув на нього жандарм і так штурхонув у плече, що земля захиталась перед очима. І якби не цей Репке, що невідомо звідки з'явився, на його щастя, довелося б знову повертатись на фронт. Цей уміє розмовляти з жандармами. Дві пляшки шнапсу, та й по всьому. «Життя за дві пляшки шнапсу», — Манфред усміхнувся своїм думкам і розплющив очі.

Лискуча, у рясних краплях поту голова Репке лежала на міцних волохатих руках. Єфрейтор солодко спав. З рота тоненькою цівкою звисала слина. «Фронтовик. Цьому, певно, ніколи і не снилося те, що довелося пережити мені. Всю війну отак їздить — транзитний пасажир».

Тегарт перевів погляд на Рудольфа. Той спав на лавці, згорнувшись, мов цуценя. Його пухлі губи час від часу кумедно надувались, і крізь них з шумом проривалося повітря. Вигляд-цього вояки дратував Манфреда. «А це. тотальне щеня теж у солдатики грається. Навчилося, як натискати на курок, і собі… Стріляє, сволота! Мабуть, ідейний». Манфред уже досить бачив таких воїнів третього рейху. Як барани, ідуть на забій із бундючно піднятими головами, а в головах пусто, мов у бляшанках з-під консервів.

Манфред визирнув у вікно. Світало. Ешелон спускався в долину, на дні якої, немов зуби перекинутої борони, стирчали з низького туману шпилі костьолів і кірх. Ще одна ніч лишилася позаду, і за те спасибі. Зручніше вмостившись на лаві, Манфред одразу заснув, неначе потонув у м'який чорний пух.

Тієї ночі в теплушці не спали. Заклавши за голову руки, лежав, розплющивши очі, і Грицько Шпинь. Образа, гірка й пекуча, не давала йому спокою. Ні, цей бородатий солдат ще не раз згадає його, ще не раз проклинатиме ту хвилину, коли зважився підняти на нього руку.

Проте такі думки не заспокоювали. Невилита лють клекотала в грудях. Та з часом те пекуче почуття почали підточувати хробаки страху. А може, це тільки початок? Може, попереду чекає справжнє лихо? Він таки необачно пустився у ці мандри. Та ні, все буде гаразд, йому б тільки дістатися до Мюнхена, а там з'явиться до проводу ОУН і заживе, як бог. Надрайонний провідник Леміш одного разу за чаркою розповідав батькові, як йому жилося за кордоном. А батько сидів, слухав, аж рота роззявив. Ех, батько, батько… Скільки разів Грицько казав йому: «Кидай все, пора змиватись!» Але старий і слухати не хотів, уп'явся в свою Чорну Буду і ссав, ссав, поки не луснув. А воно вже було видно по всьому — не той став німець, не та в нього сила. Вже і бургомістр накивав п'ятами із Шелепівки, і дехто з поліцаїв, хто розумніший, чкурнув, а батько все не йняв віри.

Після того як почепили партизани на дверях папірця, Грицько цілий день ходив за старим, просив, молив, благав його: «В тебе є гроші, золото, їдьмо. Невже тобі не остогидла ця пуща, оці ведмежі гаври. Там світ, Європа, культура, там з грішми можна жити як у бога за пазухою». А він своєї править: «А земля, а садиба, як я їх покину?». Дурень, хоч і сивий.